Щоб під час козацьких нападів – та ще серед ночі, – не потрапити під їхні шаблі й кулі, немусульманське населення голосно кричало: «Христос! Христос!!!»
Козаки, чуючи ці вигуки, не чіпали таких, і їхні будинки не віддавали вогню.
Але потурнаків нещадно карали, часто зганяючи їх для цього в окремі гурти і чинячи над ними скорий суд та розправу.
За те, що вони, християни, не схотіли терпіти муки, як то їх терпів Христос, а віри своєї зреклися собі на вигоду і побусурманилися – було й таке.
І продали 11 за п'ятнадцять тисяч цехінів, а потім у Стамбулі перепродали за тридцять тисяч
Місто коханців палало.
До гурту невільників, що складався чи не з самих жінок – молодих і вже в літах, серед яких було багато потурчених, – освітлений заревом пожеж у супроводі охорони й розсильних козаків підійшов Сагайдачний.
– Що було з цими людьми, те за водою спливло, – звернувся отаман до козаків. – До жінок наших, котрі не зі своєї волі потрапили в неволю і були потурчені, будьте милостивими. З кожним може трапитись сіє лихо.
Ледь загледіли бранки отамана, як почали вигукувати: «Слава, слава Сагайдачному!!!»
Хто опускався перед отаманом на коліна і з сльозами на очах дякував за звільнення, хто цілував йому руки.
Сагайдачний чи не вперше розгубився, адже не терпів, аби йому симоцілувати руки.
– Що ви, що ви, дівчата й молодички, – відмахувався отаман. – Це ми вам мусимо цілувати руки.
– Дівчат серед нас уже немає, – вигукували бранки. – Усі жінки, зганьблені й силувані.
– Що було, кажу, те за водою спливло. Однині ви вільні.
А жінки все намагалися поцілувати йому руки чи бодай ухопити за поли й припасти до нього лицем.
– Годі, годі, – відбивався отаман. – Швидше йдіть до гавані – неволя ваша скінчилася. Богу та козакам дякуйте, а не мені. Ідіть, ідіть, кажу, до гавані… Ей, осавуле Йване, виділи козаків для охорони жінок. Відправте їх до чайок, на них і додомоньку повернетесь…
Що далі станеться, отаман чи не все життя, що в нього лишалося, згадуватиме – як сон. Гіркий і болючий. І якийсь нереальний, коли ні-ні та й здаватиметься: а, може, то йому тоді в сум'ятті палаючого Сінопа, коли вони визволяли полонянок, приверзлося?
А він потім і повірив, тож і карається тепер, старанно утаємничуючи сердечні свої терзання од світу білого та маючи думку, що все то – мана, наслання, якого насправді і не було.
У гурті потурначок він побачить… Яну. Дочку київського міського судді, чийого брата Кирика він колись, ще юнаком, був найнятий вчити уму-розуму. А вчив і її, і так захопився було Яною, що коли б не довелося тікати на Січ, то, може, й побрався б з голубооким дівчам.
– Ти…
Глянула на нього – небесно-блакитні очі її згаслі, згорьовані. Та й сама вона вже не юне дівча, яким колись її знав, а змучена недолею, хоч і молода, але вже рано постаріла жінка.
– Я, Петрику, – о, боги, голос її все ще ніжний, як і тоді, коли вони гуляли схилами Дніпра, тільки вже хриплуватий. Наче надтріснутий…
– У неволі… була?
– У неволі. Бо як би то я у турків опинилася, бодай би їх вік не знати! Та й чому ти дивуєшся – не перша я і не остання…
Вона сиділа в гурті потурначок… з немовлям на руках, що його в Україні споконвіку називають байстрям.
Яна, Януся з його далекої – невже далекої? – юності. Перше його щасливе і нещасливе закохання. (А раптом і останнє, козаку нема коли жінками займатися.)
– Як ти в неволю потрапила?
– Коли наш люд гуртом женуть в ясир – це не складно. – Помовчала, щось доправляючи у своєму сповиточку. – А ти зник тоді так несподівано…
– Думав, що після козацької служби повернуся до Києва.
– Думав… А сам наче у воду впав. Чи гніву мого батечка злякався? Так він лише для виду такий… Сердитий. А насправді він добрий… Та що тепер минуле згадувати. Хоч я кілька років виглядала свого Петрика. Усе вірила, чекала… Ось-ось
