Петрик, накозакувавшись, з'явиться голубком сизокрилим… Не з'явився, то й не діждалася. (Він звісив голову.) А рік тому поїхала до тітоньки своєї у Чернігів, дорогою натрапила на татарську засідку – нишпорили в тих краях людолови… І погнали мене разом з іншими такими ж нещасними у Крим. Опинилася в Кафі, на тамтешньому невільницькому базарі. Татарин продав мене у Стамбул – за 15 тисяч цехінів[14]. Це добра ціна за невільницю. Велика. Тож він радувався, що на мені добряче заробив. А вже в Стамбулі мене перепродали – за ЗО тисяч цехінів…
Гірко всміхнулася.
– Ось як мене цінують людолови!
Личко її було зів'яле, як пережоване, передчасно постаріле і красномовніше слів говорило про те, що вона пережила в неволі. А із сповиточка, що його тримала, визирало смагляве личко з очима-сливками й чорним чубчиком…
– Мене купив заможний та вельможний капу-кулу[15] із Міста коханців. Чимало було в нього наших дівчат, красулечок хіба ж таких. їх він купував на Аврет Пазари, де продавали жінок. І хоч мав не одну жінку- мусульманку, але наших дівчат ґвалтував як навіжений і всіх дітками наділяв. Наділив і мене турченям проклятим, турським синочком, що став уже й моїм рідним синочком…
– І ти… ти потурчилась? – для чогось запитав Петро, хоча й так усе було ясно.
– А що мала робити, Петрику? Підкажи… – він мовчав, звісивши голову, вона теж помовчала, зітхнула. – Ти далеко тоді був, на незнаній мені Січі, до якої не догукаєшся і не докричишся. Та й нічого ти мені не обіцяв…
Було в нас просто захоплення одне одним. Прогулянки над Дніпром – та й по тім… А коли вже я в неволі опинилася, то… То що мала робити? Або гинути, або потурчитись і якось з бідою пополам жити. Прийняла іслам. Хоч і з турченям, але, як бачиш, жива. Та бодай так не жити, Петрику, який колись був мені люб…
Козаки в гарячці й сум'ятті бою ледь було не порішили потурначку та ще з дитям-турченям, але Сагайдачний, спохопившись, заступився.
– Не змогли ми захистити своїх людей, не маємо права їм і потурнацтвом попрікати. Вони сповна горя й без нас сьорбнули.
– Мене можете вбити, козаченьки рідненькі – всі очі продивилася, вас виглядаючи в неволі, а маля не чіпайте, – плакала Яна і плакала без сліз – виплакала їх за роки неволі. – Дитинча хоч і турченя, але ж і моє вже дитинча. Без вини винувате – та й не зі своєї волі воно прийшло в цей світ. Як і в мене ніхто згоди не питав, чи хочу я мати байстрятко…
А ніч була червона од пожежі, і вогні тріщали й жерли все підряд, що тільки можна було зжерти, кричали, голосили люди.
І козаки з кривавими шаблями носилися там і тут. Тисячу миль вони подолали ревучим морем, аби відомстити людоловам за люд свій поневолений і тепер мстили… Квапились, щоб до ранку впоратись, бранців звільнених та добро захоплене повантажити на чайки і до білого світу в морі зникнути. На просторах його розчинитися між водою і небом поки османи не отямились…
Звільнених бранців було багато, чайки аж осідали, перевантажені, а тут ще й потурнаки та потурначки…
Невже і їх брати? Чи туркам їх залишити, перевертнів, чи смерті їх віддати?..
– Беріть цю жінку з турченям, – велів Сагайдачний козакам. – Бог дасть на рідній нашій землі виросте з нього порядна людина, козаком колись стане – добрий може вийти з нього лицар, братове!
Узяли… Хоча краще б не брали, краще б Яна назавжди залишилася в Сінопі, своїй новій батьківщині, в будинку капу- кулу…
До кінця днів краятиме йому серце згадка про Яну, та чайкою в душі квилитиме вже тоді давня пісня-зойк України:
Були роки – 1516, 1537, 1575, 1589, 1640, 1666, 1671 (а скільки цих років залишилося незафіксованими історією!), коли напади на Україну, як писатимуть історики, досягали розмірів жахливої стихійної біди.
П'ять версій того, що було потім…
Швидко впоравшись з нападом, козаки повернувшись до гавані, повантажили на чайки полон та здобич і вийшли з Сінопської бухти так же швидко, як і увірвалися до неї, «розчинилися на морі». Завдавши в самому центрі турецького малоазійського узбережжя величезних збитків османській скарбниці. Не кажучи вже за дошкульний удар по престижу імперії.
