– Лежу, як у братніх обіймах.
Тарас поперерізував ножем вірьовки, донець якусь мить розтирав затерплі руки – у пітьмі біліла його сорочка.
– Спасибі, козаче, за волю, відчував я, що ти прийдеш на допомогу. Виходить, ти мене вже двічі порятував, а я тобі ще й не віддячив.
– Потім будемо в ціні сходитись, – заквапився Тарас. – Пора нам звідсіля, з гостинних хоромів пана осавула вибиратися, бо ранок уже ось-ось. По той бік Кальміусу починає схід рожевіти. Доки не задніло, мусимо подалі від слободи відійти. Гайда, дядьку. Іти зможете?
– Як треба – то й побіжу. Не звикати, половина життя мого минула в бігах. Усе бігаю, бігаю, ніяк ить не набігаюсь!
– Сюди, тут лаз…
Нечутно поминувши куховарню і льодовню, тільки-но порівнялися зі стайнею, як наче з-під землі перед ними виросла людина з рушницею в руках. Зіткнулися так близько, що тікати вже не було куди. Тарас, не давши опам'ятатися вартівнику, який саме зібрався розстібувати собі ширінку, тож був зайнятий сим важливим ділом і не загледів нападу, вхопився за його рушницю, рвонув до себе й одночасно вдарив заспаного вартівника ногою в пах. А зверху, по голові його садонув своїм кулачищем ще й донець. Вартівник і не охнувши, впав.
– До ранку очумається, а ми – берімо ноги в руки, – Тарас прихопив рушницю, кинувся за стайню, донець за ним.
Але вартівник на диво швидко отямився і закричав-загаласував:
– Ряту-уйте-е!!! Пукавку відібрали!!! Стріляй хто може-е…
Десь збоку бабахнуло і так лунко, що аж виляски понад Кальміусом шугнули. Шукати лаз у бузку вже не було часу. Це зрозумів і донець. Він став під частоколом, уперся в нього руками.
– Хутчій на спину, а потім зверху мені пособиш!
Стрибнувши йому на плечі кішкою, Тарас виліз на частокіл і подав донцю рушницю, той ухопився за цівку. Тарас потягнув його, але сам ледь було не звалився з гребеня частоколу. Омелько впав. А на хуторі вже стояв ґвалт, чулася тупотнява ніг, якесь гупання. Тоді Омелько, розігнавшись, стрибнув і вхопився руками за край частоколу, Тарас підхопив його, тягнув щосили, але ноги донця лише сковзалися.
– Сюди-и!.. – почулося десь поруч. – Тут вони, харцизяки!!.
Гахнув постріл. Від яскравого спалаху Тарас на мить осліп. Куля, вдарившись в обапіл, засипала його трісками. Оглушений і засліплений, Тарас звалився по той бік частоколу, Омелько Пугач стрибнув за ним, упав, покотився, але схопився і зашкутильгав. Тарас біг не кидаючи рушниці. Десь уже іржали коні, чувся тупіт копит.
Утікачі пробігли вербняком понад річкою.
Чавкало і хлюпало в траві, кущі порскали на них водою.
– За мною, дядьку Омельку! Не відставайте. Тут є одна місцина. Коли встигнемо – урятовані.
Ускочили в зарослі рогозу, під ногами забулькала вода. Чавкала болотяна жижа, осока різала руки, але втікачі ні на що не звертали уваги. Далі вже брели, розсовуючи болотяні зарослі, плутаючись у плетиві коріння. Усе вище й вище піднімалася вода. Ось вона вже сягнула пліч, шиї…
– Далі – плавом… – шепнув Тарас.
Пливли в якійсь гущавині звивистою протокою між двома стінами очерету. Донець уже й з ліку збився, а Тарас усе повертав і повертав, то в одну бічну протоку, то в іншу, доки не дісталися мілини.
– На цьому острові крім діда Видри рідко хто буває, – сказав Тарас, як уже вибралися на сухе. – Отут і пересидимо у сховку, а там видно буде. Ходімо до діда Видри, він десь тутечки в курені живе.
Трохи пройшли островом і побачили згасаючий жар багаття, а біля нього темнів курінь. Червоне світло од жару падало на босі ноги, що стирчали з куреня.
– Агов, діду?!. Зустрічайте гостей непрошених!
– Що? Га? – почулося в темені куреня й по хвилі звідти вирачкував дід Видра. – Яка це трясця товчеться ночами?
– Це я, Тарас, і товариш зі мною – Омелько Пугач із потойбіччя Кальміусу, з донської сторони.
– А-а, – позіхнув старий. – То це, мать, по вас пуляли на хуторі? А я передрімую і крізь сон чую: бах-бах!.. Думаю, чи не татари вже бува напали, дак не схоже… Вони самі вночі бояться… Еге, та з вас вода хлющить… То я зараз огонь розведу, посушитесь, бо перед ранком свіженько та бадьоренько на моєму острові…
