буцегарнях, арештантських, гауптвахтах, у каталажках, людоморках, острогах, сибірах, у тюрмах-тюрягах, у фурдизі-хурдизі, в ямах… Садовіть ще й ви у свою кутузку. Я звідусіль утікав, посиджу ще й у вашій цюпі та дасть Бог і втечу, бо як же інакше, га?
– Чули, чули? – загаласував Савка. – Пильніше чатуйте, бо й заправду драла дасть.
– Утечу, пане осавуле, утечу як пить дать! Трохи одпочину в тебе під замком та й візьму ноги в руки. Я довго не тримаюся одного місця. Навіть біля жінки не тримаюся, усе мене, окаянного носить і носить. Від Дону до Берліна, а оце й до вас занесло.
– А ми й не будемо тебе довго тримати, ми тебе хутчій передамо твоїм. Отим, що вже тобі й шибеницю приготували!
Донця потягли до комори, осавул хотів було йти до хати, аж у хвіртку несамовито затарабанили.
– Хто там і якої трясці? – крикнув Савка, мацаючи в себе пістоль за поясом.
– джура пана полковника.
– Ану відчиніть, – велів осавул челяді й небавом у двір ускочив на коні джура кальміуського полковника.
– Кепські вісті, пане осавуло. Ваш табунник Тарас Кожум'яка в липняку штрикнув ножем підосавула Вихреста.
– На смерть?
– Та, кажись, ні. Пан підосавул ще матюкається і злий яко хорт. А пан полковник відрядив козаків на пошуки розбійника. І велів, аби й ви відрядили своїх людей і щоби сьогодні Кожум'яка був пійманий і в буцегарню припроваджений.
– Передай панові полковнику, що я нагально пошлю своїх козаків на пошуки й лови Тараса, – і джура зник за частоколом.
«Еге-ге-ге, он воно на що закандзюбилося? – стривожено подумав осавул. – Ні, таки правда, що Тарас відьмак! З мішка виліз, підосавула ножем штрикнув. Коли б і мені лиха не натворив! Підосавула хай хоч і дідько хапає чи хапун який, а я з Оксаною – пропав!..»
Аж тут і дочка.
– Тату, кажуть ви звеліли донця зв'язати й заперти в коморі. Правда се?
Савка дратуючись, вус смиконув.
– І ти туди ж?.. Яке тобі діло? Чи й у донця вже той… закохалася?
– Та-ату??! – закричала дочка. – Не губіть себе, бо я краще про вас думаю! Донець довірився мені, я привела його додому, обіцяла, що ніхто його й пальцем не зачепить… Ой, тату, та ж чи ми татари які, що в гості запрошуємо, а тоді руки виламуємо?
– А ти не вчи батька, бо я й сам з вусами! – крикнув осавул. – Постривай, доберусь до того відьмака, що тебе задурив і морочить! А про донця й не згадуй! Він на старшину руку підняв і мусить бути покараним!
– Ей, де баба Пріська? – крикнув Савка біля челядської куховарні. – Розшукайте в один мент!
По хвилі в куховарню зачовгла маленька, згорблена бабуся з личком, як старий, жовтий огірок, перепечений на сонці, і запитала, сідаючи на лаву:
– То це ти мене, Савко, кликав?
– Не Савка, а пан-господар, – сердито поправив її осавул. – Коли вже ви навчитеся шанувати свого годувальника?
Баба Пріська не дочула.
– І що ти там, Савко, белькотиш, як той гиндик? – спитала, приставляючи долоню до вуха. – Кричи дужче, бо я на вуха слабую. Ще як на Явдошки оглухла в гентім році, так і дотеперички глуха.
– Я хотів би у вас, бабо Прісько, поспитати про одну… е-е… штуку. Ви ось багато на світі жили, – тут осавул озирнувся і вгледів куховарок, котрі обліпили поріг. – Ей, ей, а ви якої трясці повитріщалися? Клопотів у вас своїх немає? Робити вам нічого, дак я вам зараз роботу знайду!
Куховарки розійшлися, осавул знову закричав:
– Бабо Прісько, я хотів би розпитати…
– Та не кричи, яко оглашенний, – замахала стара руками. – Я ще трошки чую, то й зовсім оглухну від твого кричи.
«Тьху! – спересердя сплюнув Савка. – Бенеря бери цю бабку! То вона зовсім глуха, то не дуже кричи…»
Почав тихіше і здалеку.
– От ви, бабо, багато на світі жили, чи не доводилось вам часом з русалками здибуватись?
– З ким, ким? Та дужче кричи, бо я глуха.
– Тьху! – і осавул гаркнув щосили: – 3 русалками, кажу, не зустрічалися, бабо?
