чорториї…
Частина друга
Пугач – птиця нічна
Було ополудень. Осавул Пишногубий та паланковий писар Дмитро Чуб, розімлілі від спеки, сиділи в хаті-канцелярії й по списках звіряли, хто з посполитих та зимівчан паланки ще не сплатив податку до військової скарбниці. У канцелярію, нагнувши голову, аби не набити ґулю об низький одвірок, зайшов підосавул Вихрест, по-змовницькому зиркнув на осавула, а той до писаря:
– Гаразд, Митре. Зі списком ми впоралися, а тепер іди та обходь боржників, хай не відмагаються, а сплачують, як і положено.
Писар зітхнувши – спека ж яка! – вийшов.
– Що там? – Савка до Вихреста. – Як наше діло?
– Тягніть вівцю, пане осавуле, – Вихрест блиснув зубами й перейшов на змовницький шепіт. – І миша не писнула. Мішок на голову і…
– Що – «і»? – насторожився Савка.
– У Кальміус, – ошкірився підосавул. – А то б куди ще? Не під вінець же!
– У мішку… в Кальміус? – усе ще не міг второпати Савка.
– Атож, – шкірив зуби Вихрест і його маленьке, чорне й неголене личко так і випромінювало задоволення. – Та ви не турбуйтеся, пане осавуло, мої люде надійні. Словом не прохопляться.
– Які… люде?
– А ті, з полонених. Волохи…
Осавул пригадав, що в слободі й справді живе двоє полонених волохів, котрі вже давно призвичаїлись, і всі їх мали за своїх.
– їм будь-кого втопити – що раз плюнути! – хвальковито сказав Вихрест. – Мої надійні люде.
– Ти хотів сказати: звірі?
– Не второпаю вас, пане осавуло.
Савка схопив Вихреста за груди й труснув його.
– То ти, сучий сину, Тараса в мішку втопив?
– Як ви й веліли, пане осавуле! – злякано витріщився Вихрест. – Хіба ж не такечки? Ви ж казали: мішок йому на голову – гоп! – і…
– Що – «і»? – розлютився Пишногубий. – Хіба я велів аби його в Кальміус?.. Велів накинути мішок, віддухопелити його гарненько для остраху і відпустити. І він би тоді сам утік з паланки.
– А я втямив, що в мішку та в Кальміус, – стенув плечима Вихрест. – Як мішок на голову, то куди ж іще, як не в річку, в чорторий?
– Затям дурня Богу молитися, то й лоб розгатить! – забігав осавул по хаті. – Ех, чортів сину, що ти наробив? Козака ні за понюх тютюну згубив! Та якого хлопця! Віднадили б його від Оксани і було б з нього. Хай чимчикує в іншу паланку і живе там. Парубок він сміливий, ще б знадобився Січі. А ти його, дурило, у Кальміус! У чорторий!.. Та налякати треба було, духопелків надавати і досить. Через тебе, волоський вилупку, гріх на душу взяв. Та я ж тілько татарву та ляшків рубав, а не своїх. Та ми ж, чортів вилупку, не звірі які, а люди, – сунув кулак Вихресту під вуса. – Ну я ж т-тобі!..
І вибігши у двір, крикнув до козаків:
– Коня, бісові діти, та хутчій!..
Вихопився в сідло й вилетівши з фортеці, помчав до берега, до того місця, де в Кальміус спускався яр. Вихрест ледве встигав за ним, з кислим видом гуцикаючи в сідлі. Ну, не розібрався він. Замість того, аби надавати стусанів, утопив парубка. Хоча… Чи й не втрата яка. Кальміус надійніше за стусани. З Кальміусу він уже не вирине і вже точно залишить у спокої пані осавулівну, на яку ще раніше Тараса поклав око він. А духопелки… То таке, можуть подіяти, а можуть і ні. А голодранців на Січі завжди вистачало й вистачатиме. їх де не сій, вони й там родять. На одного більше злидня, на одного менше лотра, як поляки кажуть, чи й варто гніватись і полудник собі псувати? Та ще в таку спекотняву. А збіглі на Січ щодня прибувають – вистачить цього добра по зав'язку!..
Примчали до яру, спинили коней. Було тихо й безлюдно. В очереті цінькала якась пташка і ніби жалібно на щось скаржилась.
