– З Дону. Із станиці Зимовейської.
– То чого ж це ти по-нашому гуториш? Де набрався нашої мови?
– Удома.
– Уперше чую, аби в руських та по-нашому балакали.
– Так ми всі хоч і донські козаки і на Дону козакуємо, а такі ж черкаси, як і ви.
– Хто, хто?
– Ну, малороси. Вашого брата на Дону до гибелі, чи не в кожній станиці цілі кутки їх. Дід мій Михайло теж родом був з Малоросії, а вже батько – козак донський, і я стало бисть донський. А вдома гуторимо по-малоросійському, по-вашому значить. Та й жінка моя Софія, сирота, дочка малоросійського козака Дмитра.
– Прямо тобі… запорожець.
– та втікавзДону,і б того.
– А чого це ти, донський козак, який балакає по-нашому, та втікав з Дону, із свого краю, га? Не поладив з ким чи що? – мов медом мазав осавул.
– Було… – зітхнув Омелько Пугач, – отамана свого стукнув.
– Як це ти… Отамана? Обамбурив? – звів брови осавул. – Не думаю, щоб це йому сподобалося.
– Ого, ще і як не сподобалося, тому й мусив тікати.
– І за віщо ж ти його?
– Та так… Стукнув для користі діла, а він візьми і вріж дуба!
– Еге-ге-ге!.. – насторожився Пишногубий. – То ти, виходить, птаха стріляна?
– Атож. Пугач – птах нічний і хижий до всього ж.
– А чи відомо тобі, птиця хижа, нічна, що старшина нам, козакам, самим Богом дана?
– Про мене хоч хай і чортом, аби лишень правду шанувала та козаків своїх не притискувала, старшина, дарована, як ти кажеш Богом. І щоби не оббирала їх, значить, на рибних промислах!
– Еге-ге-ге! То ти, виходить, харцизяка-розбіяка? Прибив отамана, з-під шибениці дьору дав і хочеш, аби я тебе у своєму зимівнику прихистив? Аби ти й моїх козаків до бунту проти старшин підбивав?
– Як пан осавул заслужить, вони й самі дадуть йому по мармизі.
– От що, донський служивець. За правду ти постраждав чи не за правду – не моє се діло. У мене своїх клопотів повно. Хай ваша донська старшина й розбирається. А ти, козаче…
– Взагалі я козак, хоча й маю чин хорунжого.
– Овва! Ти вже, виявляється, й хорунжий?
– Хорунжий. Що ж тут дивного?
– Це ти щойно придумав чи раніше? Якийсь гультяй-горопаха і – хорунжий? – не йняв віри Пишногубий. – Заливай та міру знай! У нас хорунжий так навіть до генеральної старшини належить. А ти… Чийсь збіглий хлоп. Хоча… Який же ти хорунжий – сотенний чи й полковий?
– Полковий.
– Бреши більше! – підморгнув Савка. – Ти такий же полковий хорунжий, як я, приміром, гетьман. Та ж чи ти хоч тямиш, що таке чин хорунжого? Це ж перший офіцерський чин у козаків московського царя. А ти хто? Кріпак? Збіглий холоп якогось руського пана? Розбійник з великої дороги. За віщо ж ти хоч відхопив такий чин?
– Та вроді як за хоробрість.
– Де? Біля молодиці? Чи на грабунку?
– У війні з турками.
– Овва! З тобою балакати, що проти вітру, даруй, сцяти. Затям, я розбійникам та вбивцям притулку не даю. Я з татарами рубався, але розбійників не переховував. – До козаків: – Ану скрутіть руки збіглому харцизяці!
– Спершу нагодував, а тепер руки скручуєш? – наче аж дивувався донець, як йому в'язали руки. – М'яко стелив та…
– Поспиш і на твердому, бо не панського роду, – відмахнувся осавул. – Віддам я тебе донському уряду і хай він розбирається, що й до чого. Чи на шибеницю тебе чіпляти, чи на коня садовити. – До козаків: – Запріть його в коморі! Та пильніше під арештом пильнуйте!
– Овва! Обрадував, – насмішкувато вигукнув Омелько. – Відправляйте мене під арешт – чи мені звикати? Де я вже не сидів, посиджу ще й у вас. Я, абись ви знали, все життя своє або козакував-воював, або сидів у холодній, у темній, у
