січовики, які не мали свого господарства (хіба колективне, рибна ловля тощо) й свого окремого житла, а мешкали у спільних хатах-казармах, званих куренями і нічого свого не мали, крім одягу та зброї, живучи комуною, гуртом-артіллю.
Численність козаків на Січі коливалася в залежності від пори року, ходу воєнних дій тощо, і не перевищувала 15—20 тисяч чоловік. Основна ж маса проживала за межами Січі, в паланках, на зимівниках, і з'являлася в козацькій столиці лише для виконання тих чи тих повинностей, під час обрання старшин та підготовки до військового походу – тоді Січ аж клекотіла від багатотисячного зібрання!
Крім усього, січовики ще й почергово несли прикордонну службу запорозьких земель, збиралися командами чи партіями на чолі з наказними полковниками для виконання якихось особливих завдань поза Січчю. Тих же козаків, які проживали в зимівниках, у селах чи хуторах січовики іронічно називали сиднями, гніздюками та баболюбами, адже вони мали право – на відміну від січовиків – обзаводитись сім'ями, мали землі – часом і значні, – були добрими хліборобами, розводили худобу, коней, займалися полюванням, рибальством, піднімали цілину, прокладали шляхи-дороги, будували мости, укріплення (засіки), засновували поселення (біля їхніх зимівників часто виникали хутори й села, що прибирали собі ім'я першого осадника). І все це робили, не випускаючи зброї з рук (або: в руках – чепіги плуга, за плечима – рушниця, на поясі – шабля), готові в будь-яку годину дня і ночі стати на герць із ворогом аби захистити себе і вольності свої, край їм любий і дорогий.
Траплялися серед них і такі, котрі майже нічого не мали і тулилися в бордюгах, виритих землянках чи й наймалися до заможніших у робітники, але більшість була кукібливою, дбайливою і бережливою, вона вміла й любила трудитися, а тому була заможною і мала свої хутори, на яких разом з ними трудилися й посполиті, наймані робітники-«молодики», для яких робота завжди знаходилася, що й давала їм добрі засоби для прожиття – вільного і не бідного, і кожен з них сам собі був паном і це про них казали: де байрак, там і козак… І не тільки серед старшин, а й серед зимівчан, сиднів та гніздюків траплялися й багаті, ті, кого й нині називають заповзятливими та енергійними, які дишло вткнуть у землю, а з нього неодмінно виросте віз.
Хутір-зимівник осавула Савки Пишногубого знаходився неподалік липової пущі – від паланкової слободи за півверсти вниз по Кальміусу і був обгороджений міцним частоколом, званий на січовий манір палісадом, походячи зовні на маленьку фортецю-засіку. Кальміуська паланка, як уже мовилося, межувала з кочовищем ногайських татар, і дубовий частокіл з товстих колод був не зайвим.
За частоколом – просторий, зарослий споришем двір із старою шовковицею посередині та колодязем під її шатами, у дворі стояли три хати: великий панський дім з ґанком, критий ґонтом і дві менші оселі, криті очеретом – для робітників. Ще далі куховарня, дві комори й хлів для худоби, стайня для коней, сінник, солодовня, за нею – броварня, льодовня, возовня і різні там великі й малі споруди. І все це ховалося під надійний захисток преміцного дубового частоколу, на якому й сам чорт зуби зламає, не те, що ногаєць.
Сидів Савка на кальміуських ґрунтах міцно, всього маючи доволі: і скотини, і бджіл, і птиці, і різного збіжжя. Сіяв жито, пшеницю і, як співають на Різдво посипальники: усяку пашницю – овес, ячмінь, гречку, просо, льон та коноплю. А які кавуни в нього родили – великі (двох у руках і не понесеш) та солодкі, а які дині вигрівали боки – мед! А далі огірки, картопля, звана земляними яблуками, грядки часнику, цибулі, буряків, петрушки. Городом своїм (як і полем) Савка нарадуватися не міг. Того літа щедро гриміли грози, небеса не скупилися на дощі – зело, як з води лізло!
Усюди завзято гуділи дикі бджоли – у прибережних очеретах, на вербах, у заростях буркуну, у травах, у липовій пущі, тож липові бодні в Савки стояли повні янтарного духмяного меду, що його Савка не знав де дівати і постійно скаржився на «солодке життя», від якого йому часом бувало аж гірко. Багато чого з тих урожаїв люди Савки возили в Гетьманську Україну на продаж і в пана осавула завжди водилася свіжа копійка.
А навколо зимівника у степу та балках аж кишіло дичини: олені, сайги, дикі коні тарпани, біля річки – видра, куріпки, тетеруки, перепілки, дрофи у степах (дроф було стільки, що їх іноді волоками тягали, як рибу), стрепети тощо. Повертаючись зі степу, козаки те пернате добро ловили ледь чи не голими руками. А які водилися дикі свині! Шість дужих чоловіків ледь, бувало, піднімуть впольованого кабана!
У самому Кальміусі стільки коропів та осетрів (іншу рибу й до уваги не брали), що уловом однієї тоні можна було всю слободу нагодувати! А раків скільки, що аби довго не мудрувати, їх часом штаньми ловили!
Ні, добре сидів осавул Савка Пишногубий на Кальміусі, річці для нього й справді золотій, бо на її багатствах він таки, казали, капшуки хіба ж такі набивав!
Того літа він мав приємний клопіт – виглядав сватів. До Маковія лишалися вже лічені дні, тож Савка велів челяді
