поквапитись і все приготувати до зустрічі дорогих гостей від самарського полковника Дем'яна Третяка – його син, молодий сотник Грицько, і уподобав осавулівну. Свати мали прибути на Маковія – на день семи святих мучеників Маккавеїв, коли в церквах святять квіти і мак, щоби потім зберігати їх за образами до весни. (По весні мак сіють на городі, а квіти на Благовіщення дівчата вплітають до своїх кіс – щоб не випадало волосся.) Від Маковія до Покрови – рукою подати. На Покрову, як по всій Україні почнуться весілля і дівчата заспівають «Свята мати Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою», і мало відбутися весілля Грицька та Оксани – як Бог, звичайно, дасть. Збиваючи одне одного з ніг, челядини бігали по двору як несамовиті, хапали гусей, качок, курей, поросят, різали, скубли і патрали птицю, на хуторі в пана осавула стояв шарварок, навсібіч летіло пір'я, верещали поросята, котрі на Покрову мали лягти на столи з хроном у рожевих писках…
Сам пан осавул щойно повернувся із слободи, перепікся на сонці, тож сидів тепер на лаві під шовковицею, відхекувався і жадібно пив нахильці з глечика холодний квас, що його дістала з льодовні ключниця Соломія.
– Ху-у!.. Ну й пече ж, матері його ковінька! – утер Савка вуса й віддав ключниці глечик. – То як там, Соломіє?
– Пнемося, пане осавуле, аби не осоромитися перед сватами, – відповіла ключниця, дивлячись в чорні, ще молоді очі свого господаря й злегка рожевіла.
– Глядіть мені!.. – посварився осавул товстим пальцем. – Щоби я і слова цього «осоромимося» більше не чув! І сватання, і весілля у Савки Пишногубого мусять прогриміти на все славне Запорожжя, а не тільки на прикордонні! Щоби мені й холодців наварили, і пиріжків напекли, і борщів з гусятиною намудрували, і локшини… Та про кендюх і ковбаси не забудьте! І щоби поросята були яко мальовані! Та про варенуху подбай і про калганівку також!..
– Усе буде зроблено, пане осавуле, – як і перше, захоплено дивлячись у Савчині очі, віддано відповіла ключниця. – Сватів зустрінемо як треба!
– То гаразд, іди, – але ключниця чомусь і не рушила. – Ти той, як його… Де сьогодні спиш, звабо? На сіннику?
– Таке вигадали, – залилася рум'янцем молодиця, але видно чекала цих слів, бо так і ожила, ожила. – На сіннику, бо де ж іще в таку спекоту спочити, як не на сіннику. Тільки там уночі й холодніше.
І пішла, війнувши пишним тілом…
– Буде тобі й на сіннику жарота, як я до тебе дістануся!
Савка посміхнувся у вуса, від чого його обличчя враз помолоділо і, розстебнувши комір сорочки, перейшов з лави на кожух, просланий під шовковицею з наміром передрімати, покіль спаде обідній вар, як зненацька почувся нагальний тупіт. Хтось гнав коня вчвал…
Осавул неохоче звів голову, з досадою думаючи, хто ж це в таку жароту коня жене? Тупіт наростав, ось уже понад палісадом майнула сукняна козацька шапка, плечі й рушниця вершника. Пишногубий упізнав свого табунника Тараса Кожум'яку, хлопця загалом хвацького та голінного і працівника доброго й сумлінного. Коли б усі такими робітниками були, то жити можна й на пограниччі.
– Ей, ви там? – крикнув до челяді. – Впустіть пастуха! Не інакше, як щось спішне в нього.
Двоє челядників відчинили важку дубову хвіртку, схожу на браму й Тарас улетів у двір. Упоперек шиї його коня лежала зв'язана людина, зразу видно, що чужа, в засаленому халаті, брудних шароварах й закудланій баранячій шапці. З одного боку звисали спутані кінським путом ноги в стоптаних сап'янцях, а з другого – зв'язані обротькою руки…
«Еге-ге, – подумав осавул і присвиснув з подиву. – Тарас ногайця притарабанив… Бідовий парубок, – але тієї ж миті й занепокоївся. – Чи ж бува не лихо яке з табуном, не пеня-біда?»
Тарас підскакавши до шовковиці, хвацько зіскочив з коня й знявши зв'язаного бранця, кинув його до ніг осавула, весело крикнув:
– Ось вам, пане осавуле, гостинця приволік!
І засміявся, показуючи міцні білі зуби.
Савка мигцем глянув на ногайця, у якого був зламаний ніс (зрісся криво) – певно його добрячим кулаком колись почастували. Та й брова розсічена – побував під чиїмось гострим залізом.
– Добрий, добрий, – гмикнув. – Коней чужих забаглося?.. Га, кривоносе? – І до Тараса: – Що з табуном?
– Пасеться, як і перше пасся за могилою, – не без гордощів відповів табунник. – Коні цілі й здорові.
– Ху-ух!.. Ну й спекота! Прямо тобі вар!.. – з шумом перевів осавул подих, бо найбільше боявся за долю коней. – Слава Богу, що все добре. А тепер розказуй, що там у вас лучилося і де ти, парубче, такого гостинця роздобув, хай йому грець!
