побігла за ним на край світу. Чи ж хоч жива? Чи не втопив її бува той відьмак?..
До спочивальні зазирає джура, носом у ластовинні шморгає.
– Ну?.. З чим приперся? З якими вістями? За що ви мій хліб їсте, га?
– Шукаємо, пане осавуле. Із сил уже вибилися від щоденних пошуків, усі стежки й дороги оббігали, а з них і сліду. Як на крилах полетіли.
– Ось так… пурх-пурх і полетіли? – здіймає Савка руки й імітує політ. – Ось такечки, га?
А сам думає: «А чорт його знає, мо' й полетіли на якій мітлі. Відьмаки – вони на все здатні!»
Уголос каже:
– Шукайте, а без Оксани не повертайтесь! До самої Січі степи прочешіть! Видра казав, що вони на Січ подалися.
– Бреше дід, – переступає з ноги на ногу джура, дістає насіння, але лузати не зважується. – Коли б на Січ подалися, то ми їх уже давно наздогнали б! Та й сторожа на бекеті в ці дні нікого в степу не помічала. Навіть ногайців щось не видно.
– Гінець з моїм листом подався на Січ?
– Атож. Двох найкращих коней йому дали, щоб пересідав. Десяток козаків його охороняє, аби ногаї бува не перехопили. Як ото в гентім році, коли…
– Іди геть!
Джура виходить, Савка знову бігає по спочивальні.
Укотре заглядає Соломія з осоружним джбаном.
– Така жарота, пане осавуле, а ви ще й не пробували сьогодні кваску, як раніше.
Савка нарешті відчуває спрагу, жадібно нахильці спорожняє половину посудини й рукавом витирає вуса.
– Ось так би й зразу, Савко! Тобто, пане осавуло, – радіє Соломія. – Раніше я чи й устигала вам носити квас, а це чорті й що. Пийте, покіль п'ється!..
І так жалібно дивиться на Савку, що Савці аж самому себе жаль стає.
– Ех, Соломіє, Соломієчко!.. Самотній я, покинутий. І багатий, а нікому моє багатство не потрібне. Рідна дочка і та дьору дала! Одна ти в мене, вірна і лишилася.
– Кохаю я тебе, Савко, – горнеться до нього ключниця. – Дня без тебе не можу прожити. А ти… навіть сам собі стелиш, сам спиш… Куди воно годиться? Такі нічки задарма пропадають. А вік людський недовгий, не встигнеш оглянутись, а він уже й мекнув. Буде потім каяття та не буде вороття.
– Не до тебе мені, як той трапунок із сватами лучився. Чи й переживу ганьбу таку.
– Удвох легше переживати, Савко.
– Але ж ти проста селянка, – Савка важко зітхає. – Проста-простісінька… Як пліточка. Як линочок. Коли б ти із знатного стану була, то й одружився б з тобою, а так – не можу… Хоч ти, перепелиця-молодиця, й подобаєшся мені. Але… простого роду.
– Та хіба ж тільки із знатними живуть? Із жінкою, Савко. Чим вона здобніша, тим краще чоловікові з нею живеться.
– Воно то й так-такечки, – ніби погоджується осавул. – Спокуслива ти і здобна, а тіко – проста…
– Знову заспівав своєї! Ну, проста! Простісінька! А кращої мене ти й серед можних не знайдеш.
– А ти пригадай, може у твоєму роду які полковники були, га?
– Господь з тобою! Які полковники? Із селян я.
– Ото ж бо й воно, – зітхає Савка. – А що з простої візьмеш?.. Хоча, стривай. Може, хоч якийсь там підстаршина у твоєму роду був? Чи є? Га?
Соломія винувато кліпає.
– Немає ні старшин, ні підстарший. Усе прості люде… Батько чабаном був, а брат в козаки подався та десь і поліг. Чи у світі завіявся.
– А раптом твій брат та при самому… самому кошовому служить, га? – з превеликою надією доскіпується осавул.
– Не знаю, бо вже літ з десять, як не бачила його і не чула про Василька…
– Про якого це… Ва-василька? – так і кидається до неї Савка. – Ти що? Любчика-голубчика собі назнала?
– Господь з тобою, Савко. Василь – це брат мій, який у козаки подався і щез. А при кому він служить – хіба я знаю. Якщо він ще живий. Може й при кошовому, а може…
– Може, може! – Савка рукою махає. – Нікудишній у тебе рід, Соломіє! Бідняцький! А в пісні знаєш, як співається? – І доволі гарним ще голосом затягує:
