Ще й зуби вишкіряю… Стожильний, кажуть. А я про жаб, що їх ночами лопав, мовчу. Бо пересадять у таку фурдигу, куди й жаби не падатимуть… Отож… Засудили мене до кари на горло. Вішати зібралися вранці. На виду у всіх станичників, щоби всім у помну було, як на багатія та владу руку піднімати. Перед казною перевели мене в сарай, що біля базару. Я старанно вдавав, що й духом занепав, не те, що силою. Кабиць мені! Укинули мене в сарай, одного козака на варті біля дверей поставили. Навіть зв'язувати мене не стали. Уже й так готовий, кажуть. Доходяга. А як обляглася станиця, давай я шкребти стіну. Шкребу, шкребу, скоро пальці до кісток пообдираю, а нічого. Закам'яніла глина, зубами її не вгризеш. Став я обмацувати долівку, солом'яну потерть перебираю, різне хамло. І знайшов отакунький шматочок скла. Скляночку маліпусіньку. І що б ти думав? Тим шматочком я в стіні дірку прошкріб. З кулак завбільшки. А як удихнув нічного повітря, а воно зі степу, вольне, полином прогіркле, то так волі забаг, що де в мене й сила взялася. По шматочку, по камінчику вишкріб діромаху… А вартівник спав собі. Виліз я та через базар до річки в комиші подався. А потім три дні до Кальміусу втікав. Гналися за мною, як хорти за зайцем. Одного разу трохи було не вгепали, добре, що куля в плече влучила… А я все одно біжу. Бо жити дюже хотів. По дорозі надибав вужаку, грівся, бідолаха, на сонечку.
Схопив його, голову йому відкрутив, а його, смокчучи, дорогою на бігу зжер… Бо волі дюже баг… І тепер хочу жити. І тепер волі хочу. Ще й іншим надумав я волю принести, гнаним та нужденним. І доб'юся свого. Я живучий, мене ні зашморг, ні куля, ні вода, ні сама кістлява з косою не бере. І не візьме. Доки я сам не здамся. А я ніколи не здаюся – такий уже вдався. Не сидиться мені в хаті біля жінки – усе кудись тягне. На коня і в світ широкий. А неправди в ньому! Ось тому й мулько в мене на душі. Та й думаю: якщо не я, то хто козаків згуртує? Хто проти олжі виступить?
Скільки вони ще просиділи, Тарас не пам'ятав. Ногайський аул уже влігся, було тихо і глухо.
– Нумо, хлопче, ставай мені на плечі, – раптом озвався донець (до того здавалося, що він сидячи, спав), – та спробуй дістатися краю ями. А виберешся, мені руку подаси…
Омелько встав, уперся руками в стіну ями, широко розставив ноги, Тарас виліз йому на плечі, донець вирівнявся і Тарас трохи не дістався краю ями.
– Витягуйся, – шепотів унизу донець, – на голову мені ставай і вужакою тягнися вгору…
Але тут негадано в яму, затуляючи зорі, заглянула бараняча кучма, почувся крик. Тарас зістрибнув на дно. Двоє чи троє ногайців, зазираючи в яму, погрозливо кричали і кидали на бранців грудки.
– Стережуть пильно, на совість, – зітхнув Омелько. – Але нічого. Як у нас кажуть: попитка – не питка. Спробували раз, спробуємо і вдруге. Та й день у нас ще попереду.
Сів, уперся ногами в протилежну стіну ями, звісив голову на груди й миттєво захріп. Наче і не було нічого.
А від Тараса сон утікав. Над ямою світилася єдина зірочка і зазирала як на дно колодязя, і хлопець не спускав з неї очей. І бачив перед собою Оксану. Де вона? Що людолови з нею вчинять? Кажуть, гарних дівчат вони везуть на продаж за море в Стамбул – башиш добрий беруть на дівочій вроді. А потім побачив Кальміус, верби на березі… (Що він задрімав з відкритими очима, навіть не збагнув.) Удвох з Оксаною вони сиділи на березі під вербами… А потім примарилось йому село на Україні, вишневі садки…
Над річкою дівчата у віночках ходили, пісень весільних співали. Про нього з Оксаною. Виявляється, було їхнє весілля.
Тарас посміхався уві сні, радуючись, що Оксана буде його і почувався й геть щасливим.
Уранці ногайці спустили в яму драбину, бранці вибралися, їм одразу ж пов'язали руки.
Татари були зібрані по-похідному, в кожного за плечима висить лук, сагайдаки повні стріл, криві шаблі при боці теліпаються. Тарас оглянувся – обшарпаний аул мав непривабливий вигляд. Гола глиняна рівнина, облуплені мазанки, кибитки і де-де між ними курені. Лише в центрі аулу стояла біла юрта. Ногайки, вздрівши верхівців, хутчій накидали на голови чадру і розбігалися по саклях та кибитках. Голопуза дітлашня кидала грудки в полоняників і щось вигукувала. Бекали вівці, мекали кози. Усюди нечистоти і – жодного деревця. Що ногайські чоловіки, що жінки – усі здавалися на одне лице – низькорослі, розкарячкуваті, лиця жовтуваті, носи пласкі. Замість вусів та борід у чоловіків – по кілька скручених волосин. Тарас зітхнув і опустив голову.
Та ось заскрипіли колеса, двоє буйволів притягли гарбу, на якій була дерев'яна кибитка, розмальована різними фарбами.
