них – здалеку й не розбереш. Але обидва попригиналися до шиї коней, несуться чи не вскач, тож явно були стривожені, наче втікали від погоні. Бекетовий осавул вирішив поки що не зчиняти тривоги (та й вершників усього лише двоє), а послати наперед розвідку, влаштувати засідку й схопити верхівців – хто вони й куди з ногайської сторони прямують? І чого несуться як оглашенні? Чи здорово перелякані, а це на козаків мовби й не схоже. Хіба що молоді та недосвідчені і, звісно, не загартовані, не звичні до неспокійного пограниччя. І на татарську розвідку щось не схоже. Мо' втікачі? Ймовірно, але зайва обережність ще нікому не шкодила і не була зайвою в тих краях.
– Підстережіть їх біля яру і – коней за вузду: стійте, хто такі? – велів осавул козакам.
Лише ополудні, в середині довгого дня, як сонце підбилося в зеніті й стало над їхніми головами, уже на запорозькій стороні наткнулися втікачі на козацький роз'їзд і, здавалося, що аж тоді вони вперше – за півночі й півдня гуцикання в сідлах, особливо дісталося Оксані, не звичній до верхової їзди, – вперше перевели подихи і тільки тоді відчули себе в безпеці. Принаймні, відносній, повної безпеки на прикордонні, де постійно нишпорили ординці й раз по раз із християнським людом траплялися біди й непереливки, ніколи не було. Завжди доводилося тримати коня і зброю напохваті, бути обережним – вуха сторч, дивись в оба! – інакше не зчуєшся, коли тебе й поженуть, прив'язаного до жердини, у Крим, в бусурманську неволю, з якої рідко кому вдавалося вирватися. Але місцевий люд, не кажучи вже про козаків, звик до такого стану і вважав його ледь чи не нормою, адже попри все, це було краще, аніж панщина на Україні, бо тут ти вільний і сам собі пан і господар. А щодо того, що вороги поруч, то з цим – діватися нікуди – доводилося миритися – за волю треба дорого платити. І платили. Але ж і стояли за неї горою, на смерть, не випускаючи зброї з рук, не занепадаючи духом.
Півночі й півдня, такі довгі, наче сто ночей і сто днів, Тарас з Оксаною не злазили з коней і коням не давали передиху, навіть збавити біг. І все одно їм здавалося, що погоня ось-ось їх наздожене, бо ж Омелько Пугач – хай здоровим буде, якщо ще живий, якщо ні – земля йому пухом! – не в змозі буде довго затримувати ногайців. Упоравшись з ним – скільки там для цього треба часу? – степовики відразу ж кинуться в погоню, а верхівці вони відмінні. Чим і небезпечні. Потім, як усе закінчиться, Тарас зізнається, що таки боявся, але не за себе – він уже звик до небезпек, – за Оксану, перед якою відчував велику провину, що підмовив її до втечі з отчої хати – мабуть, так воно й було насправді. Та і яким би він був козаком і парубком, якби не зумів уберегти дівчину, що йому довірилась, як би людям в очі після того дивився!
Залишивши пустельний край Джамбуйлуцької орди, втікачі, піднімаючись усе вгору і вгору від моря Азова, на запорозькім прикордонні, де землі січового товариства збігалися з кочовищем ногайців, і натрапили на один із сторожових бекетів, що їх козаки тримали «в різних місцях, придатних для остереження» – як казали.
– А постривайте-но, прудкі, – крикнув осавул, вихоплюючись з яру напереріз двом вершникам. – Хто за їдні? Звідки й куди Бог несе? Якщо Бог, а не Аллах… Ба, ба, та це ж, кажись, свої. Істино християнські душі, на мусульман і не схожі. Чому самотні гасаєте на пограниччі, чому з ногайських степів мчите у наші краї? Ану перехрестіться!..
Таки наші…
– З татарського полону втікаємо на Січ людославну, – одказав один з вершників. – Звати мене Тарасом, я з Кальміуської паланки, а це… – і вмовк, ворушачи губами.
– Бачу, бачу, що з татарського полону. Як і те бачу, що з тобою дівчина. Відчайдухи! Від Кальміусу поперлися до ногаїв, а це чимдуж втікаєте до своїх. Бідові!
Тарас ледве зсунувся з коня, що вже тремтів і в першу мить не міг і кроку зробити – мусив пострибати на зігнутих ногах, ляскаючи себе руками – так затерпло тіло.
Сяк-так оговтавшись, допоміг Оксані спішитись, подивувавшись про себе: «Хай я, а як же вона витримала такі скачки?!»
– Невже й справді я бачу перед собою козаченьків рідних? – питалася Оксана й безгучно плакала.
– Козаки, як козаки, – посміхнувся осавул, підкручуючи вуса. – За плечима рушниці, у руках ратища, порох та кулі в ладунках на чересі – такі ми.
І пахкаючи своєю нерозлучною люлькою-носогрійкою (взимку вона й справді зігрівала нетягу), замугикав явно хвастовите:
По хвилі:
– Що козакові треба? Крім хліба та неба, нічого більше не треба.
Посмезнувся:
– Ось такі ми, січовики на пограниччі. А тепер розказуйте, хто ви і куди путь тримаєте – страх який я цікавий. Усе хочу
