– А те… Що треба такому цареві допомогти престол повернути, ось тоді нам і буде воля.
– Проти цариці твій побратим закликає виступати? – полковник зітхнув і почав хмурніти. – За такі речі, Василю, побратима твого не погладили по голівці на Дону, не погладять його і в нас на Січі. Бунтарів ніде не потерплять. Як не ми, то ті, хто над нами. Так чи інак, а доведеться мені, виконуючи наказ військового судді, заарештувати донця і на Січ його відпровадити.
– А я на таке не згоден, – підстрибнувши, осавул забігав по хаті. – Я свого бойового побратима, з яким стільки пороху нанюхався, на кару не віддам! Ось, хрест святий кладу, – широко перехрестився.
– І не віддавай. А моя справа тебе застерегти.
– Омелько довірився нам, а ми…
– А ми його до себе не запрошували.
– Але ж не харцизяки ми які! Не галабурди, а січовики! Лицарі, а не людолови!
– Це я й без тебе знаю, – зітхнув полковник.
– Тоді в чім річ?
– А в тім… Як полковник Війська Запорозького я мушу виконати наказ військового судді: схопити збіглого донця і під вартою відправити його на Січ. А він сам до нас на бекет прибув.
Журба схопився за шаблю.
– Не перцюй, – осадив його полковник. – Та й буде в тебе ще причина хапатися за шаблюку – як сусіди посунуть на нас, покажеш їм свою звагу. Як ти її й раніше показував, захищаючи люд християнський. Для цього ми й служимо на прикордонні землі нашої обітованої і Богом нам даної.
Журба нічим не міг заперечити полковнику, тож опустив голову. Але відразу ж її і звів, як тільки полковник завів мову про інших втікачів.
– Теперича про Тараса й Оксану, які оце до нас прибилися, драпаючи з ногайської неволі.
– А вони при чім? З Дону, як Омелько, молодята не втікали.
– З Дону – так. Але теж втекли. Тіко з Кальміусу. З тамтешньої паланки. На них у мене теж ордер.
– Отакої! Щось у тебе багато ордерів завелося! Може, й на мене в тебе ордер є?
– На тебе – немає.
– А на Тараса й Оксану є? І теж від військового судді?
– А то ж від кого ще?
– А що ці молодята натворили?
– Виявляється, молодик Тарас викрав дочку в кальміуського осавула Савки Пишногубого. І кинувся з нею втікати. Ледь було в ногайців осавулівну не погубив. Але то вже минуле. А нині Тарас зібрався далі втікати з викраденою дівкою.
– З неволі ногайської вони й справді втекли.
– Але ще раніше – з дому накивали п'ятами. Усупереч волі батька. Тарас закрутив дівці голову, вона й подалася з ним у світ за очі. Дівку треба повернути батькові, бо куди ж це годиться, га? У батька вже рідних дітей викрадають. Коли б басурмани, а то ж… свої. От батько й бемкає у всі дзвони: каравул! Посполитий дочку викрав! Ти б на місці Савки теж не обрадувався б, коли б хто твою дочку отак викрав і подався з нею бозна й куди.
– Але я не перешкоджав би щастю своїй дочці. Покохала вона Тараса, то хай з ним і радується вкупі. Чого тут їй перечити, нелюба чого їй нав'язувати?
– Це ти так гадаєш, а Савка має іншу думку. І він теж правий, бо його дочка. Тож він і вільний вчинити так, як вважає за потрібне. А я мушу відвезти до батька збіглу дочку. А крадія того, Тараса на Січ у секвестор! Щоби вдруге старшинських – чи яких би то не було – дочок не викрадав. Прудкий який! У посполитих ходить, без роду, без племені, а що чинить! І це ще не всі гріхи, що за ним завелися. Осавул у скарзі своїй до Кошу пише, що Тарас штрикнув ножем підосавула Вихреста, ледь не урвавши йому живота. І Савці погрожував…
– Фюу-уть! – присвиснув Журба. – Бідовий, виявляється, хлоп'яга!
– Атож. У секвесторі, думаю, його швидко позбавлять сприту й завзяття. Проти ворогів їх треба застосовувати, а не проти своїх. Прибився на Січ, тебе, збіглого, прийняли, від панських вивірок приховали, ну й сиди собі тихенько. А він… За ніж хапається!.. Дочку в осавула викрадає!
– Бідовий парубок, – чи не із захопленням вигукнув Журба. – Люблю таких! З ними веселіше жити.
– Ну й люби, але в мене від них голова болить. І хлопця не хочеться губити, і наказ осавула доведеться виконати… Тож
