приведи до мене ту збіглу чи викрадену дівку – маю з нею гарненько погомоніти.
– Хочу тебе, дівко, дещо ласкавенько запитати і з Божою поміччю ще й розпитати. Мушу це вчинити – з обов'язків служби своєї.
– Питайте, дядечку, я все скажу.
– Як тебе, птичко-перепеличко, що до нашого бекету залетіла, звати-величати?
– Величати мене ще немає за що, а звати Оксаною.
– От і добре, от і лагідненько почалася наша мова-розмова. Батька як твого, дозволь поцікавитись, звати?
– Осавул Савка.
– Чи ж бува не Пишногубий?
– Саме так його прозивають.
– То виходить, ти і є Оксана Пишногубівна?
– Виходить. А чого це ви мене, дядьку, так прискіпливо випитуєте? Ніби гріх який я вчинила.
– А того, що, може, і вчинила. Сама того не відаючи. А я тобі не дядько, я при службі січовій полковник. І з обов'язків служби маю твою особу з'ясувати – чи це ти, чи не ти. А тоді, як виявишся ти, ще й арештувати тебе.
– Ой, Господи!.. Ой, Божечку ж мій! Я ж тільки-но з ногайської неволі вихопилася, ще й не передихнула гаразд – то чого маю потрапляти ще й до рідної буцегарні?
– Бачиш, дівко, котра, значить, Оксана Пишногубівна, маю я таку сердиту бомагу. Ордер од самого пана військового судді. У всі бекети приграничні порозсилав він свого ордера. А в ньому і вказується: хто де здибає Оксану Пишногубівну, там її й має затримати. А позаяк і до нас ордер надійшов, а днем пізніше й ти з'явилася власною парсуною, то й маємо тебе, значить, затримати.
– І що ж у тій бомазі, пане полковнику, пишеться? Чим я так прогнівила Кіш взагалі і пана військового суддю зокрема?
– А пишеться, що батечко твій, кальміуський сотник поскаржився до Коша, що дочку його Оксану та викрав якийсь Тарас Кожум'яка, посполитий, найнятий осавулом до праці.
– Табунником він був у батька.
– Саме так у скарзі батька твого пишеться. Але ж і меткий Тарас – хазяйських коней стеріг чи не стеріг, а хазяйську дочку таки викрав. Тож велено тебе знайти, у Тараса відібрати і назад до твого батька перепровадити. Та дорогою пильно берегти-стерегти, аби той розбійник і харцизяка Тарас…
– Боже мій, що ви таке говорите про Тараса? Страх один.
– …аби той розбійник і харцизяка, – наче й не слухав полковник дівчину, – та знову тебе не викрав.
– Та ось же я, ось! – вкрай була подивована Оксана й аж розчервонілася. – Подивіться на мене, хіба я схожа на ту, яку викрали?
Полковник, крутячи чорний вус, уважно подивився на гарну дівчину, цмокнув язиком і змушений був погодитись:
– Та вроді, як не схожа.
– А тому й не маєте права мене волі позбавляти і від Тарасика мого відривати.
Полковник подумав, для чогось посмикав себе за мочку вуха, у якій блищала чимала мідяна серга, і зітхнув.
– Маю. Бо тебе викрадено.
– Але ж я ось… перед вами. І кажу вам: ніхто мене не викрадав.
– Переді мною ти може й знаходишся. Більше того, ти таки й насправді переді мною знаходишся в козацькій хаті на бекеті. Але ж в ордері пана військового судді сказано: табунник твого батька тебе викрав і повіз невідомо куди яко полонянку яку.
– Та ніхто мене не викрадав, дядечку. Тобто, пане полковнику.
– А чого ж ти з отчого дому той… зникла. Як вітром тебе видуло з Кальміусу. Як корова тебе язиком звідтіля злизала. Наче хап тебе вхопив. Чи лизень злизав.
– Я сама погодилась тікати з Тарасом. Сама!
– Так уже й сама? А може, він над тобою той… насильство вчинив?
– Ні, не вчинив. їй-божечку, я втекла од батька по своїй волі. Ніхто мене не приневолював і сваволі наді мною не чинив – присягаюся. Я сама погодилася.
– А чого це ти сама зголосилася тікати в світ за очі з отчого дому, від батька, значить, рідного?
