– Ти все загадками.
– Варт було б його розпитати, – полковник зітхнув, нарешті залишив у спокої свої вуса. – Слухай, що я тобі повідаю і на вус мотай. На твого побратима, на донця, який прозивається Омельком Пугачем, у мене ордер військового судді є.
– На… арешт? – почав здогадуватись осавул і його таранкувате лице ще більше від напруги порябіло.
– Авжеж, не на урочисту зустріч його. Річ об тім іде, що Омелько Пугач – збіглий риштант, за яким хурдига плаче.
– А чого це він збіглий? – розгубився осавул. – Не злорізяка ж він який. Від кого утік?
– А це ти краще у нього розпитай, він же твій побратим. А я тіко й відаю, що утік він від свого товариства. Сиріч від їхнього козацького начальства, від батьків-отаманів. Буцімто в себе на Дону Омелько підбурював козацьку голоту до непокори. Більше того, закликав не коритися навіть самій, – на шепіт перейшов, – цариці!
– Донські козаки, люди як і ми, теж вольні.
– Вольні то вольні, але царям з Петербурха і вони підкоряються. Бо на царських землях козакують. До нас, на вольності наші цариця зазіхає, а їх і поготів за зябра бере. Так ось Омелько й підбурював сірому не коритися панам, а відстоювати свою волю, боротися за кращу долю. А заодно й проти виборних старшин виступив. А коли хтось із них став йому на переп'ят і обізвав його харцизякою, Омелько його, за здорово живеш, обамбурив по голові!
– Еге, він такий, Омелько Пугач! – невідь чому аж зрадів Журба, заусміхався і віспувате його лице враз почало гарнішати. – У броду нікому не стоїть – хоч старшині, хоч царям. І за себе уміє постояти. Небоязкий, прямо відчайдух- відчаяка! Він такий, що і в пекло, якщо треба для громади, забереться і чорт йому буде за брата. На голі шашки голіруч полізе!
– Не дасть, значить, собі в кашу наплювати?
– Саме так. Не заяча кров у нього, не страхополох він, в колінах не ламається. Хоробра душа хороброго роду. Не боїться ні тучі ні грому! Загонистий лицар.
– Одчай-голова, кажеш?
– Ага! Паливода!
– Гм, паливода… Такі інших підпалять і самі в тому огні згорять. А поки що він бігає – від Дону до Кальміусу і вже добіг і до нас. З війська як повернувся додому у відпустку, то більше на службі й не заявлявся, а подався по Дону колобродити. А це вже з Дону й до нас перебрався – чи не для того, аби й наших козаків супроти старшин підбурювати, га? І заодно сховатися в нас надумав від гніву своїх батьків отаманів.
– Е-е, тутечки щось не те, що мете, – забігав осавул по хаті. – Не такий Омелько Пугач, аби за когось ховатися.
– Виходить, ще такий. І не кип'ятись, як окріп на доброму вогні. Кажу все це я з чужих слів, бо не знаю твого побратима. Хоча тобі вірю. Кожному твому слову. Ти заслуговуєш, аби тобі вірити. Але ж, як і ти, я теж служу Січі й товариству. І маю над собою начальників. Тож зобов'язаний їхні накази сполняти – безладу у нас не повинно бути.
Полковник причинив щільніше двері, аби козаки, які були в дворі, – а десь там між ними вештається й донець, – бува не почули, і повернувся до Журби.
– Таке, значить, діло, брате-товаришу. Донський отаман прислав до Кошу свого гінця з бомагою, що Омелько Пугач «утечку учинил» – це по-їхньому, по-московському. У бігах ніби числиться. Що, мовляв, Омелька як такого, котрий став на шлях розбійництва, тре' схопити і передати його Війську Донському. А буде тікати, то й пристрелити… Не сіпайся, кажу, те, що в бомазі написано, а ми нікого, щоб нам не писали, пристрілювати не будемо. Але ж і зважати на прохання сусідів мусимо. Наш військовий осавул і розіслав у всі паланки й бекети ордер: хто де здибає на Запорожжі перебіжчика з Дону, який назветься Омельком Пугачем і який виступає проти старшин, панів і самої цариці, одразу ж хапати його і в секвестор посадити. Щоби потім видати донцям. А вже що з ним робити – милувати його яко єроя чи карати яко харцизяку – їхня справа. А моя – виконати наказ військового судді, – і чомусь сердито смикнув себе за вус та так, що аж скривився.
– Він і раніше супроти цариці та дворян виступав, – зітхнув Журба, і крикнув козакові, котрий було сунувся до хати: – Почекай, козаче, і зачини двері. – І до полковника: – Як ми бувало нічку в степу біля багаття ночували, наслухавсь я від нього усього! Казав, що царі погані.
– Чи й не секрет! – гмикнув полковник. – Чи й не новина!
– Постривай, ще й не таке почуєш. Бо Омелько казав, що не всі царі погані. Буцімто є такий цар у Росії, який за чорний люд горою стоїть.
– Ге-ге! – розсміявся полковник. – Та твій Омелько ще й той… казкар превеликий. Цар, який за чорний люд горою стоїть, тільки йому й міг приснитися! І що ж він ще казав?
