– Бо… кохаю Тараса.
– То й кохай на здоровля. Тільки чого було тікати?
– Так батько хотів мене за іншого видати.
Полковник скинув білі кущуваті брови на лоба.
– Он воно що? Не викрав, значить, тебе Тарас, як його… Кожум'яка. А батько твій той… винуватий.
– Але ж це він мене хотів присилувати за нелюба, а не Тарас. Приїхали свати від самарського полковника. Батько й навріпився мене віддати за його сина. Що було робити? То я з Тарасом і втекла.
– У білий світ?
– Ага, до людей добрих.
– А ти певна, що люди добрі є у світі білому?
– Є, є! Тарас казав, що є. Не може світ білий без добрих людей бути. От ми й подалися на Запорожжя, де й думали побратися. А дорогою до ногайців у полон попали. Ледве дивом врятувалися.
– І далі надумали тікати? Далі від рідного батька?
– Ага, від рідного… Так уже вийшло.
– Бачиш, бачиш і самій уже недобре стало, що так вчинила. Головку на груди звішуєш, тяжко тобі…
– Батька шкода.
– А коли шкода, то нащо так вчинила?
– А що я мала робити, як він на своєму затявся: підеш за самарського сотника, а про Тараса й думати забудь!
– Упертий твій батько.
– Це у нього є. А так він… хороший.
– Але в ти, дівко, хороша. Проти волі рідного батька стала. Де ще таке видано, де ще таке чувано? На те він, дівко, й батько рідний, аби свою волю батьківську проявляти. А батьків тре слухатися. Добра ж тобі родитель хоче – чи не так?
– Може й добра. Як сам його розуміє.
– От бачиш, сама згодна, що не гоже так чинити. А ти не подумавши, піддалася на умовляння Тараса. От він тебе й той… викрав.
– Та не викрадав мене Тарас! – Оксана ледь було не розплакалася. – Сама я…. Сама погодилася тікати. З відчаю, що коханого втрачаю, а за нелюба маю йти. А за нелюба йти, що віддатися за лиху долю.
– Що ти, дівко, як сорока заторохтіла: за нелюба, за нелюба!.. Це сьогодні він тобі може й нелюб, а завтра дивись пригріє тебе, обживешся з ним і любим тобі стане. Ще й батькові та Богові дякуватимеш… Ех, дочко, дочко!.. Змирися! Така ваша дівоча доля – іти не за того, кого любиш, а за того, за кого батьки віддають.
– Не хочу я такої долі! Серцю не накажеш. От і втекла з коханим.
Полковник довго мовчав і все мочку вуха свого сердито смикав, і мідяна серга від того блискала.
– Хто вас розбере, – зрештою озвався. – Ти кажеш, не викрав, а батько твій у супліці до Коша скаржиться, що викрав… І пан військовий суддя в ордері пише: Оксану Пишногубівну затримати і до батька в Кальміуську паланку повернути. А я чоловік при службі. Що мені старші велять, те й маю робити. Наказують тебе затримати й до батька перепровадити, я тебе й затримаю і до батька перепроваджу. А він уже хай розбирається – викрадав тебе Тарас чи не викрадав. По добрій волі ти з ним у степ широкий гайнула чи по якій там… І хай батько над тобою волю свою батьківську чинить – хоч милує тебе, хоч карає. Хоч ще якось навчає тебе уму-розуму. І не горюй: як буде, так і буде. А більше копи лиха ніколи не буде. Утішся, що тобі так поталанило – з татарської неволі вихопилася. А так рідко кому щастить. Вважай, що ти народилася в сорочці, бо так би й загула в Крим і далі Криму! А що до батька повернешся, то… Така твоя доля. А долю свою і на коні не об'їдеш. Сьогодні ж тебе й відправлю до Кальміусу. Та що там сьогодні. Зараз же. От сію мить і велю збиратися. Тим паче в Кальміуську паланку валка йде, з нею і поїдеш. Та вдруге не придумай тікати!
– А з Тарасом що буде?
– А це вже не твій клопіт. Військовий суддя з ним розбереться. Він у нас справедливий, тож по справедливості з ним учинить. Мо' й помилує твого коханого…
І було літо 1772 року, серпень місяць дванадцятого дня…
Частина шоста
Кошовий отаман ВіЙська Запорозького з усім товариством…
Усю дорогу козаки, котрі супроводжували валку від Самарського редуту до Кальміуської паланки, були напохваті –
