– А ти за кого б хотіла? – насупився батько і лівий вус його тіпнувся як смикнувся. – За Тараса? Не смій і думати про того розбійника-харцизяку – цур йому пек!
– Савко, – благально просила Соломія, – Оксана ж кохає Тараса.
– Еге, кохання, як кажуть, до вінчання, а жити треба завжди, – забувши, що він щойно говорив про любов, іншої заспівав осавул. – Побрикала й досить! Підеш за того, за кого я скажу, бо добра тобі повсякчас багну. А про Тараса й слухати не хочу! І бачити його не хочу!
– Не хочеш, то й не дивись, – м'яко та лагідно сказала Соломія. – Твоє діло. А Оксана без нього жити не може. Люб він їй, як ось ти мені.
– Е-е, я – то інше діло, – гордовито відповів осавул. – А Тарас… Дочку він у мене викрав, ніколи йому цього не пробачу!
– Так я ж ось, тату.
– Викрав, викрав! Ледве Кіш тебе додому повернув. Завдала ти мені слави!
– Що хочеш, тату, зі мною роби, а за нелюба не піду! – і, плачучи, побігла з хати. За нею подалася Соломія, примовляючи на ходу:
– Дитино моя, не падай у відчай. Не я буду, як ми батька твого, а мого судженого та не вкоськаємо. Дай тільки трохи часу!
14 вересня на Семена (Симеона Стовпника) в Україні починалося молоде бабине літо, після чого воно швидко мало старіти і ставати вже старим бабиним літом.
– Ой, коротка бабина молодість – з гороб'ячий скік, – журилася Соломія. – Усього тринадцять деньочків, а там… Літуй не літуй, а осінь таки прийде. Як і старість…
Савка сердився.
– Со-оломіє! – кричав. – Щоби я не чув од тебе слова «старість», позаяк ми з тобою ще молоді.
Соломія з ним охоче погоджувалася і, осміхаючись, квітла. Мабуть і справді літо її бабине було ще молодим, хоч літа й летіли. Але хто їх зупине, хто їх вблагає не квапитись, не спішити, а жити й на старості хочеться, як і в молодості.
А яка погода на Семена, казали, такою буде й осінь. На Семена того року було ясно, тихо і тепло.
Уже орали, сіяли озимину.
А втім, осінь не стійка, адже мудрі кажуть: осінній час – сім погод у нас: сіє, гріє, туманіє, шумить, гуде ще й з гори йде.
Відлітали у вирій птахи, відлітали, як роки.
На південь, до далеких теплих морів вже потяглися й журавлі.
Не було дня, коли б над Кальміусом у високості не курликав журавлиний ключ. Він і наганяв на Соломію тугу, що літа так швидко летять, не встигло літо відлітувати, а вже осінь, і вже зима не за горами… Наганяв він тугу й на Оксану, і дівчина тоді не могла знайти собі місця, бо здавалося, що то Тарас з нею прощається назавжди, тому й сумно-печально так курликає з небесної височини.
– Із чужої сторононьки повертайтеся весною додомоньку, – благали журавлів слобожани, але до весни ще треба дожити, а зима вже ось-ось…
За звичаєм годилося того дня загорнути в хустку грудочку землі й тримати її до весни, а коли повертатимуться журавлі, закопати грудочку на городі – на щедру весну!
Але до весни ще треба було дожити.
Шуміли верби в узбережжі, одноманітно шушукався очерет.
Ночами над річкою висів місяць.
Він і позбавляв Оксану спокою. Дівчина виходила у двір під сяйво козацького сонця, тинялася сновидою, наче щось шукала, а що – і сама не знала.
– Долю свою, – скаржилась Соломії.
Соломія як могла розраджувала падчерку.
Оксана плакала.
– Тараса на Січ під вартою погнали. Ордер на нього і на донця у всі паланки й бекети розіслав військовий суддя: схопити де їх, хто зустріне, і на Січ, в секвестор…
У ті дні майже не спала, заковизне на хвилинку, притулившись до подушки й одразу ж жахно схоплювалася, бо до неї
