навідувався один і той же сон: ведуть Тараса закутого в кайдани і кидають до глибокої ями… А яма та, що прірва, дна не має, і Тарас летить, летить, летить…
Оксана з жаху прокидається…
У віконце повновидий місяць зазирає, по кімнаті світлими сутінками блукає…
Вийде на ґанок – двір, усе обійстя потопає в білому мороці. Та чути, як десь у пущі біля річки пугач надривно кричить:
– Пугу!.. Пугу!..
І здається дівчині, що то дядько Омелько хоче щось їй передати, може й про Тараса, а що – вона не збагне.
– Пугу, пугу, козак з Лугу!
І бринить тоді в душі давня козацька пісня, що її батько, коли вона була маленькою, частенько співав:
Козацьке сонце над східними теренами Запорозької Січі й кочовищами ногайських татар сяяло в зоряному небі, як намальоване, денне ж світило було вже не таким пекучим, як влітку, хоч ще й зберігало літепло.
Дні стояли тихі, лагідні і все ще – довгі-предовгі.
Ночами в прибережжі Кальміусу та десь у степових байраках кричали молоді пугачі, вдень, пролітаючи над Золотою Річкою, у високому піднебессі курликали журавлі – чи вже у вирій подалися – так буцімто ще ж і ранувато – чи крила перед дальнім польотом розминали? Але крик їхній був прощальним і тому щемким, бо серце на нього відгукувалося з тугою, солодкою і чомусь тривожною, що породжуючи біль, відлунювала в душі – чого? Чому? За ким? Чи не за життям своїм?
Терпко пахло молодою осінню і та гіркота бриніла і ятрилась у всьому єстві Оксани і вона у ті дні, коли журавлі прощалися з рідним краєм, не знаходила собі місця. Що не робила по господі, як не обкладала себе клопотами, аби хоч на часинку забутися, а очі, як виходили у двір, ні-ні, та й поверталися в один бік – до хвіртки в частоколі, за яким проліг шлях. Він вів із слободи й до сторожового бекету на околиці, де прадавня могила і далі слався до Самарської паланки, а від неї й до самого Дніпра, до січової Хортиці, де в ті дні мав бути Тарас: або на волі, якщо повірить йому військовий суддя, що Оксани він не викрадав, або в неволі, в козацькій хурдизі, якщо військовий суддя повірить її батькові, що Тарас викрав у нього дочку… І поставить – як припече! – свою срібну печатку на вироці. (Правда, вирок військового судді ще має затвердити кошовий отаман, смертний – козацька рада). Та все ж неспокій і тривога вдень і вночі краяли серце. Була певна, що тепер Тараса неодмінно повернуть його панові, абиштовому товаришеві Миргородського полку Йосипу Зарудному, який усе ще вперто розшукує своїх збіглих селян…
Тим шляхом, що починався у їхній слободі чи не від самого берега Кальміусу і слався через хутір і далі степами до Дніпра, їздили на Січ кальміуські слобожани й козаки, ним же вони поверталися до Золотої Річки на далеке своє пограниччя, тим шляхом торохтіли торгові валки, мчали козацькі загони, гінці, різні оказії. Цим шляхом (та й один він, єдиний у тих краях), як була певна Оксана, і має повернутися її суджений із Січі. І станеться це ось-ось, не сьогодні-завтра – так їй підказувало серце. Тож вертячись у дворі та зачувши тупіт копит чи скрип коліс, усе кидала й летіла, аж лопотіла за хвіртку і завмирала, притуливши долоню дашком до очей – чи не їде, бува, милий? Шлях слався пустельним, тільки маєво блукало степами, наче щось там загубило, шукало і не знаходило… Іноді Оксані здавалося, що до Кальміусу рухається загін, і вона навіть виразно бачила передніх вершників, малинові шлики, гостряки списів, що стирчали над їхніми головами, але все зникало так же раптово, як і з'являлося і степи знову порожніли, нишкли. Хіба що понад обріями проносилися табуни диких коней тарпанів – вони й здавалися загонами кінних козаків. І нічого їй не залишалося, як ще і ще чекати – і в місячні ночі, коли кричали в прибережжі молоді пугачі, і в сонячні дні, коли над Золотою Річкою тяглися журавлині ключі із щемко-тривожним і прощальним своїм «курли»…
У ті дні Соломія чомусь стала уважніше придивлятися до господської дочки і вигляд тоді у ключниці ставав такий, як наче вона відкрила для себе якусь тайну. А коли завбачала, що Оксана мовби поганіє на виду і під очима в неї з'являються синці, в їжі вередує, віддаючи перевагу кислому, тож все частіше й частіше спускається в погрібник за квашеними огірками, запитала її напряму:
– Дівчино моя…
– Ой, тітонько, я вже не дівчина…
– То ти – вагітна?
