Звідтоді й живе – одна-однісінька, як відчахнута, але ще жива гілка їхнього громом розбитого сімейного древа.
– А що маю робити, як жити все дно треба – раз Господь життя дав, – казала вона, бувало, з філософським спокоєм приреченої.
І жила.
Слобода відбудувалася (чи уперше їй) і знову життя на порубіжжі увійшло у звичну свою колію, тільки старій ніхто не повернув ні сина-козака, ні невістки з двома онучечками…
Та й хто їй міг їх повернути – не вона перша сім'ю втратила, не вона остання. Світ такий жорстокий, бо диявол у ньому празнує свою побіду, от і зло все од нього!
Скільки їй уже виповнилося років – не пам'ятала. Може сто, а може, й більше віку. Коли хто питав – так, при нагоді, з інтересу – довго морщила маленького лобика і, зрештою, сухі ручки розводила безпомічно.
– Бог його святий знає, скіко мені літ-літечок – так що звиняйте, люди добрі. Скільки вже не маю – всі, знаття, мої. Давно ж у цьому світі живу, а тому – давнезна. А скіко мені од роду – звиняйте, хорувати вже стала на пам'ять. Що недавно лучалося – ще пам'ятаю, а що за далиною літ прожитих… Ні, не пригадую. Та й нащо літа рахувати, все дно, коли прийде мені час помирати – помру. Ляжу, складу руки на грудях, очі заплющу та й готова. А коли сама не зроблю, то вже ви мені, люди добрі, руки мої складете і очі мені закриєте…
З'явилась вона у своїх батьків останньою дитиною («Давно се було, вже, мабуть, більше ста літ тому»), тож у сім'ї лагідно її звали найменшенькою. («А де це наша найменшенька?..»), так і прилипло до неї на всі роки прийдешні та грядущі – Найменшенька. Вона й звикла. Навіть і тоді, як її звали Найменшенькою вже старою. Хай, казала, хоч і горшком називають, аби в піч не садовили…
На позір була й справді чи не найменшою серед старих людей Слободи. Глянеш, – піддівок та й усе. Тільки жовтяве личко у борозенках та густій сітці зморщок, схоже на печене яблучко, видавало, що вона не дівча (хоч поставою своєю віддалеки та ще збоку і схожа), а стара баба.
Знана вона в Слободі ще й тим, що файно (казали, правда, хвайно) ворожила, і на картах (були в неї ворожильні карти), і по зірках могла угадувати минуле кого б то не було, та майбутнє, те, що ще тільки буде.
Тож і займалася ворожбою і з того й жила – та й чи багато старій, та ще такій дрібній бабі, треба?
Узяла Оксана в хустинку десяток яєць та й пішла за порадою Соломії до ворожеї. Її маленька хатка, що вже невідь як і трималася купи (та й від чого вона цілою буде, як у баби немає в обійсті чоловічих рук?) стояла біля самого Кальміусу в глухім кривулястім завулку, де увечері й ходити було лячно. (У бур'янах, – а стара городом не користувалася, не мала сили, – казали, вже й вовки завелися.) А Оксана увечері пішла, як сонце сіло й добре звечоріло, аж споночіло й у небесній високості зорі рясно висипали – по зірках стара ворожить, тому й пішла до неї, як небо визоріло. Страшненько було йти пустельним і темним завулком, де під кожним кущем ввижалася різна, прости Господи, чортівня – та ще десь у прибережжі кричав і кричав пугач: пугу, пугу! Як найнявся!
Стара сиділа у дворику на призьбі, Оксана її, маленьку, на тлі білої стіни й загледіла.
– Ой, бабусю, і як же ви не боїтеся жити, як до вас навіть іти лячно?!
– Це ти… Оксано? – дивно, що стара так легко упізнала свою пізню гостю. – Осавула Савки дочка?
– Ага, Савки-осавула.
– То заходь до мого двору – гостею будеш. Сідай на призьбочці, посидимо, погомонимо, бо мені що вдень, що вночі ні до кого й слівце мовити. Наче на межлюдді живу самотиною. А чи не боюсь, питаєш? Ох, дитино!.. Проживеш з моє та з моє переживеш, то вже ніякої трясці не боятимешся. Та й кого мені страхатися? Хіба що долі своєї? Так вона мені Богом дана. Яка не яка, а моя…
– Пугача лячно, – Оксана хутенько, наче шукаючи захисту, присіла біля старої на призьбу. – Чуєте, як пугукає моторошно?
– Чого птаха боятися, бодай і пугача, дитино моя? Люди страшніші за найстрашнішого птаха чи звіра, а я вже і їх не боюся. Відбоялася за довгий вік. Теперечки ось сиджу та опрягу свою, ту, що з косою, виглядаю.
Щось забарилась моя смертонька, а я її виглядаючи, все живу та й живу – хоч і жити не хочеться. Та й потреби в тойму не маю.
Але що вдієш.
Коли ти людина, то й мусиш жити. Покіль Господь до себе, у Царство своє Небесне не погукає. А як погукає, то вже там і побачу своє сімейство – і діда, і сина, і невістку з онучками. Живу в передчутті скорої зустрічі з ними, з рідними своїми. Та й
