А втім, загроза не одне десятиліття вже нависала над лицарством півдня України, оточувала його щораз щільніше й, ближче та ближче підбираючись до серця Січі різними «лініями», нарешті визріла, налилася чорною силою і перейшла в наступ.
І для Січі, для Війська Запорозького низового, для січового гнізда, для вольностей січових, для теренів його настав кінець.
Ще коли спалахнула одна з чергових (а їх було та було і ще будуть!) російсько-турецьких воєн, на початку червня 1769 року командуючий Другою російською армією Рум'янцев (для війни з Туреччиною Росія сформувала дві армії) надіслав Кошу реляцію, у якій наказував:
«По открывшимся от неприятеля движением к нашим границам (хоча в принципі російських кордонів там не було, та й звідки вони тоді могли взятися на півдні запорозьких територій, де споконвіку була вотчина низового січового козацтва) со всем Запорожским войском приготовленным к походу, тотчас, с получением сего, выступить из Сечи, следовать немедленно по большой дороге к крепости Св. Елизаветы».
На той час Запорожжя опинилося між двома вогнями. Не послухати царський уряд не можна було. Як і залишити хоч якісь частини козацьких військ для захисту своєї території: Рум'янцев ім'ям імператриці наказав усім козацьким військом виступити в похід, всі й виступили. Але доки російські війська зосереджувалися біля Хотина і біля Азова, готуючись до походу, кримський хан, використовуючи сприятливий момент, вдерся на Запорожжя. Щоправда, зустрівши опір козаків, він змушений був відступити, але дві російські армії, просуваючись на театр воєнних дій, вже по суті окупували південну Україну, зайнявши лінію від Бахмута до кріпості Святої Єлизавети, а корпус генерала Берга тим часом розташувався вздовж південних кордонів Запорожжя, між річками Бердою й Дніпром і день від дня кількість російських військ, які сунули на Запорожжя все збільшувалась і збільшувалась, і запорожці вже по суті не були господарями у своїх краях. Тож наказ Рум'янцева треба було виконувати, адже господарем Запорожжя вже був Рум'янцев. Ще до отримання його наказу, Кіш провів мобілізаційні заходи – кожному козакові велено було мати напохваті двох коней та рушницю і взагалі, як зазначалося в наказі російського генерала, «быть во всем к походу и отпору против татарского движения готовы (Про те, що Січ-матір знищать не татари, споконвічні вороги козаків, а „братня“ Росія, чиї війська вже розпоряджалися на Січі, як у себе вдома, розуміли всі – від кошового до рядового, але вдіяти вже нічого не могли – ворог уже зайняв рідну землю й окупував її силою, що в кілька разів переважала силу січовиків.) и… ежели куда повелено будет выступать, то все из зимовщика, как конные, так и пешие оставя при скоте в зимовнике для смотрения онаго одного человека, выступить в повеленное место». (Такий ордер кошового Калнишевського був розісланий у всі паланки, прийшов він і в Кальміуську; осавул Савка Пишногубий, збираючись на війну, запасся рушницею, порохом та свинцем для куль і двома конями, довго ламав голову, якого ж «человека» залишить «в зимовнике для смотрения онаго», дійшов думки – зовсім негаданої для нього! – що кращого за Соломію «человека» йому годі й шукати! По-перше, надійна, по-друге, своя, а тому їй можна довірити не лише господарство, а й своє власне життя. Щоправда, вона не «человек», а жінка, вроді, як баба («Курка не птиця, а жінка не чоловік», казали в таких випадках дотепники.), але, поміркувавши, махнув рукою – хай Соломія хоч раз у житті побуде «человеком»! І Соломія побула. Допоки Савка воював на Дунаї в складі загону січовиків, що його очолював кошовий отаман, у господарстві його, яким відала Соломія, був повний порядок і жодна крихта з господарства не впала, навпаки, добро його ще й множилося, тож повернувшись з походу, Савка казав усім, що такого «человека», як Соломія ще треба пошукати по всьому Запорожжю і що його йому неодмінно послав сам Господь, а тому такого «человека» треба берегти й берегти, адже походи ще будуть і будуть, а на когось же треба полишати господарство!)
Уже наприкінці вересня запорозьке військо в кількості 7400 чоловік на чолі з кошовим отаманом Дідом Калнишем і всією старшиною виступило до Бугу для охорони лінії від Орлика (Ольвіопіль) і Гарда до гирла річки Мертві Води. Друга частина (партія) – 2700 козаків на 38 легких суднах спустилася в гирло Дніпра. Третя партія стала на варті вздовж січових кордонів. Загалом же запорозьке військо дало діючій армії Росії близько 11 тисяч чоловік, кожен з яких вартий був доброго десятка! А в самій Січі для охорони її та заготівлі фуражу лишився тільки невеликий загін під орудою військового судді Івана Бурноса. Цим вирішив скористатися кримський хан. Тільки-но запорожці вирушили на театр воєнних дій проти турецьких військ, кримчаки (задум був безперечно блискучий, гріх ним не скористатися!) на чолі з калгою-султаном віхолою ринулись на беззахисні на той час запорозькі землі, все на своєму шляху піддаючи вогню та шаблі. Старих убивали, жінок та дітей забирали в полон (їх потім можна вигідно продати), усю худобу та коней перегнали в Крим, зимівники й слободи дощенту випалили. Квітучий край перетворився на пустку, згарища й руїни. Особливо, в Кальміуській, Самарській та Протовчанській паланках. І це в той час, як запорожці, виручаючи російське військо, билися коло Очакова на Дніпрі і тому не змогли
