очниць. Утім, це були не єдині глядачі. Ще далі стояло чоловік з тридцять якогось люду, поруч із вишикуваними в ряд автомобілями. Лиця цієї масовки були такими ж шокованими, і ще, вони нагадували обличчя людей, котрі всі разом одночасно прокинулися від одного спільного сну. Паства Края.
Тамара зрушила з місця — відштовхнувшись від дерева, попрямувала просто на них.
— Ходімо звідси, — кинула вона, проходячи повз Вересня й Наріне, котрі так і стояли з відвислими щелепами, але не стала озиратися, щоби переконатися, чи йдуть вони слідом. На мить зупинилася біля тіл у траві. Зі співчуттям подивилася на Капелюшного і зі смутним докором — на ту, що колись була її найкращою подругою, потім продовжила свій шлях. Стіна людей між дерев розпливалася, перетворившись для неї на суцільну різнокольорову стрічку туману.
— Він більше не ваш хазяїн, — промовила Тамара. — Принаймні, поки що. Скористайтеся цим моментом.
У різнокольоровій стрічці виник розрив — вони розступилися.
А в неприродну тишу цього місця нарешті проникли сирени, що невпинно наближалися.
Епілог — нині
Пасажирський потяг із Сімферополя мав прибути о тринадцятій сорок, і Тамарі здавалося, що та тринадцята сорок ніколи не настане. Жінка шалено нервувала, не дивлячись на безперервне щебетання Наріне, котра таким чином намагалася її підбадьорити й заспокоїти. Коли сьогодні вранці Тома сказала їй про свій намір поїхати разом із сином геть з міста, дівчина виразно засмутилася, але утрималася від розпитувань та відмовлянь. Вона досі не знала повної картини всього, що сталася, і Тома не поспішала розповідати їй подробиці, вирішивши, що народна мудрість «менше знаєш — міцніше спиш» у даному випадку актуальна, як ніколи. Краще їй нічого не знати, а їм усім якнайшвидше розпрощатися. На щастя, Вересень учора висловив пропозицію взяти Наріне до себе на квартиру і сьогодні під вечір мав заїхати за нею самою та її речами. От і чудово; заразом це допомогло Томі уникнути паршивої необхідності виганяти бідолашну дівчину на вулицю. У цих двох все має бути добре, особливо після того, як вона з Іванком забереться звідси якнайдалі.
Тамара розуміла, що не перемогла. Перемогти
Учорашній допит затягнувся до опівночі, хлопці з відділка покійного Капелюшного добряче попили кров з їхньої трійці. Але все ж відпустили. Головним оповідачем виступив Вересень, і саме завдяки його авторитету й красномовству вдалося відбутися попередженнями не виїжджати з міста, яке, до речі, Тома збиралася порушити. Але зараз це здавалося їй найменш значущою з усіх її проблем...
Після тридцяти розтягнутих на роки хвилин поїзд, грюкаючи колесами, нарешті підповз до перону. Тамара закусила губу, очікуючи якогось сюрпризу, але коли серед інших пасажирів її Іванко таки з’явився в тамбурі, не змогла стримати сліз. Вона кинулася крізь натовп, упала навколішки й затисла хлопчика в міцних обіймах. Терпляче витримавши п’ять секунд цієї чемпіонської хватки, дитина попросила:
— Ма, ну відпусти, я ж задихнуся... І люди дивляться... Ма-а, незручно ж...
