Руки звично потягнулися до карт — захотілося розкласти якийсь пасьянс, бодай простенький, щоб заспокоїтись, аж тут зацвірінькав дверний дзвінок. До початку першого сеансу залишалося ще півгодини, та це лише зайвий доказ недосконалості людської натури... Видно, комусь припекло. Кинувши по дорозі контрольний погляд у люстро, Тамара Олександрівна гостинно розчахнула двері. На порозі стояла якась жіночка в сірому костюмі, схожа на мишу, що переїла анаболічних стероїдів, — маленька, м’язиста і сердита. Тамара бачила її вперше в житті, та абсолютно точно знала те, що їй не призначалося.
— Доброго ранку, — привіталась гостя. Тома кивнула у відповідь.
— Ви пані Сотник?
— Тамара Олександрівна. А ви?
— Що я? — Миша з ніжками слона переминалася на порозі й відчайдушно червоніла.
— Як вас звуть?
— А це обов’язково? У мене жахлива проблема. Тобто далі нікуди. Ви собі навіть не уявляєте!
— Ваше ім’я?
— Мені хотілося б... ні, я наполягаю на повній конфі... ден... ційності мого візиту сюди, а коли ні, то я...
— Пані Ікс, як мені до вас звертатися? Просто Хе?
— Звертання, імена — який це мотлох, — зі знанням справи махнула рукою сіра. — Усі ці назви, самоназви — ніщо в порівнянні з вічністю. Ви зі мною згодні?
Тома трохи схилила голову, пильно роздивляючись незвану гостю.
— Ні, не згодна.
— То ви відьма чи ні? — крякнула жіночка.
— Так, потомствена. Що ще вас цікавить?
— А де ваш знак?
— Де мій що?..
— Ну, якщо ви відьма, то на дверях вашого дому, або хоча б біля одвірка, має висіти знак. Попередження. Біле коло в червоному обідку, а на ньому — чорний силует старої розпатланої карги, у ступі, з мітлою, і підпис: «Обережно — відьма!».
— Оригінально, — мовила Тамара, карикатурною кривою усмішкою віддавши належне дотепності зайди. — Треба спробувати щось таке намалювати. Це все?
— Ні. — Сіра набрала повні груди повітря — це, вочевидь, додало їй рішучості — й видихнула: — То я можу нарешті
