увійти?
— Якби могли, то вже увійшли б.
— А це що значить?
— Лише те, що я сказала.
— Ну гаразд, гаразд. — Мишка поклала собі на груди пальці-сардельки й замислилась. — Мене... моє ім’я, ну, скажімо... Лариса.
— Добре, Скажімо-Лариса. Що у вас трапилося?
— Я мушу говорити про це на порозі?
— Ні, ви маєте право зберігати мовчання, ось тільки адвоката вам навряд чи призначать. Не розумію, кому потрібна допомога — вам чи мені?
— О, я... та годі... ваш телефон мені дала Віра Охрімівна Біс. Ви ж її пам’ятаєте?
Забути Віру Охрімівну Біс не змогли б усі підкошені амнезією герої мексиканських серіалів, разом узяті. На те виглядало, що паспорт їй у пеклі однофамілець виписував, аби люди наперед знали, з ким справу матимуть. Тома мовила:
— Прекрасно. Чому ж ви ним не скористалися?
— Ким?
— Не ким, а чим. Телефоном.
— Вашим?
— Ні, президентським! — гаркнула Тамара, забувши свою попередню мантру. Мишка образилася.
— А до чого тут президент? У вас зайнято було.
— Довго?
— Що довго?
Тамарі Олександрівні хотілося завити, але вона стрималася і зробила крок убік.
— Заходьте. Непроханим гостям дається двадцять хвилин.
Жінка-загадка Лариса скинула взуття і швидко й цілеспрямовано потупцяла до Тамариної спальні, ігноруючи оклик хазяйки. Доки Тома націлювала сіру на вірні двері й садовила у крісло для відвідувачів, втратила ще хвилини чотири. Була надія на те, що перший сьогоднішній клієнт запізниться, однак дуже слабенька — той був педантичним чоловіком, точним, як
