Оксамитовий перевертень

Вишневому не була, дай бог пам’яті, років зо двадцять. Що ж, зненацька вирішила вона, може, настав час відвідати це містечко, подивитися, чи так само пишно квітнуть вишні на тітчиному подвір’ї, як колись, та й на цю безіменну зірку чародійства подивитися? Магія вуду, це ж треба! Може, замовити в неї парочку зомбі для охорони?

Тобі мало Макса?

Жіночий голос, дивно знайомий, приємний, мелодійний, як сріблясті переливи різдвяних дзвіночків, пролунав просто у вусі, чим привів Наріне до тями. Вона здригнулася, приклавши руку до грудей. А й справді, що скаже Максим? Ні, це погана ідея. Все одно вона в це не вірить. Немає на світі ніяких чар, а ті екзальтовані жіночки, що в них вірять, — просто дурепи, яким нікуди гроші подіти. З жиру бісяться. Тримаються своїх ілюзій, як воша кожуха, спробуй відбери, а різні шахраї цим користуються. Ні, ні й ще раз ні. Щоб бігати по чаклунках, треба бути певною мірою авантюристкою, а в ній авантюрна жилка ніколи не билася. Їй це не цікаво. У неї в сім’ї панує довіра, є певна стабільність, і вона це цінує.

Стабільність є? А рожевого слона з пропелером на спині у тебе часом немає?

Наріне озирнулася, але нікого не побачила.

— Господи, — пробурмотіла вона, — хтось вліз до мене в голову. Добре, що психлікарня поруч. Цікаво, Максим мені хоч передачі носитиме? — І перш ніж окупаційний голос встиг щось сказати, сама собі відповіла: — Авжеж. Стабільно. По три пігулки голубого дусту щодня.

А, хай там що, а вона їде у Вишневе! Магія впливу — це має бути щось привабливе... До залізничної станції десять хвилин пішки, потім електричкою — хвилин двадцять від сили, електрички ходять часто, Максим не встигне скучити за нею.

Та певно, що ні. Для цього йому потрібна вічність.

— Ось відчепися, — огризнулася Наріне невідомо до кого. — Він у нормі. Дещо холодний, це правда, але він не винен, бідне ягнятко.

Абсолютні нулі теж бувають «дещо холодними».

— У нього було тяжке дитинство, — все ще боронилася Наріне.

Зате в тебе — суцільний карнавал.

— Хто це? — прошепотіла Рина безсило. Рина... чому спливло в пам’яті це пестливе скорочення? Так називала її лише мама. Рина, Риночка, доня... На очах закипіли сльози, і щось торкнулося щік так, ніби теплий вітерець охопив долонями її обличчя. Мамо... пробач, що так давно не була у тебе — Макс не дає мені грошей на дорогу, та річ не в тім, то пусте, я би пройшла пішки всі сорок кілометрів, але я боюся, той цвинтар такий старий, батько навмисне запер тебе туди, бодай би вдруге здох, але вже так, щоб без похорону. Там років двадцять нікого не ховають, самі бомжі по кущах хороняться, тільки й чуєш: когось зґвалтували, когось пограбували, — а Максим не хоче їхати зі мною, каже: «це твоя мати, не моя», та певно, що не його, бо лярва його мати. І Боря наш, бугай безрогий, теж не хоче, бо він, мовляв, тебе не тямить, зате я тямлю дуже добре, що він й досі на мені їздив би, якби не Макс, сука його мати — я це вже казала? — ну хоч одне добре діло зробив, ярмо оте двадцятип’ятирічне вагою в центнер з моєї шиї скинув. Мамо, я така нещасна!

Ноги самі понесли Наріне до станції. Їй раптом стало легко і байдуже, ніби вона вдихнула закис азоту, отой знаменитий «звеселяючий газ», і таки справді сміялася — й коли розплачувалася за квиток, і коли сідала в електричку, а щойно повз