— Чого мовчиш? — нагадав про свою присутність Капелюшний.
— Думаю. Про те, яка ж ти сволота.
— Я знаю, — задоволено відказав капітан. — Але хіба я від тебе багато вимагаю? Зробиш для мене це — і більше я тебе не турбуватиму. Можеш квасити далі й жаліти себе аж до пенсії.
— Дякую, Андрію, — буркнув Вересень. — Гаразд, чорт із тобою. Давай адресу.
— Даю, — зрадів Капелюшний. — До речі, чим швидше ти туди вирушиш, тим краще. Бо я забув попередити — сьогодні наша відьма збирається переселятися до Києва.
ГЛАВА 7
Про черепаху та змію як феномен жіночої дружби
— Просто не знаю, що б я без тебе робила.
— Нічого особливого. — Наріне випросталась, пожбуривши в мийку брудну ганчірку. — Просто прибрала б тут сама.
Тамара здригнулася.
— Та вже ж мусила б, хоча... Ненавиджу прибирання.
— Справді? А от мені подобається наводити в хаті лад. Це мене заспокоює.
— Уявляю собі, яка чистота в твоїй квартирі, — буркнула Тома собі під ніс, але недостатньо тихо — Наріне почула і засміялась.
— Як в операційній.
Тома розсіяно кивнула. Виглядала вона не дуже, і якщо нервозність ще можна було б списати на турботи, пов’язані з переїздом, темні кола під очима пояснити втомою чи безсонною ніччю, то вираз заклопотаності і якоїсь здивованості в чудової чистоти блакитних очах ні на що не списувався, а був тим, чим був, — результатом спілкування з Вітьком. Вельми несподіваним, слід сказати, результатом, з якого і почалася та пригода, що привела нині Наріне на цю маленьку ошатну кухню.
