У сні Козодуба Тамара не провела й трьох хвилин. Те, що Віктор їй не зрадів, Тому не здивувало, його махання, чортихання та інші жалюгідні спроби позбутися її викликали лише сміх. Та не встигла вона добре сформулювати перше питання, як її накрила хвиля темряви, густого, чорнильного мороку і Вітю як корова язиком злизала. Спочатку темрява лише огортала Тамару, м’яко, делікатно, як гарно вихована панянка, що охоплює губами вишеньку, та раптом з’явився вир. Враження у Томи було таке, ніби вона — порошинка, що потрапила в радіус дії надпотужного пилососа; її крутило, підкидало й затягувало туди, у чорну порожнечу, в тунель, у кінці якого замість світла спалахували криваво-червоні цяточки. Потім усі вони злилися в одну величезну, пульсуючу, багряну як рана ляпку, і здалеку, відлунням, до Тамари повернувся її стогін. Вона спробувала розпороти цю чорноту закляттям, та язик не слухався її, морок забивав їй памороки і рота — як цукрова вата, коли відкусиш завеликий шматок. Вона летіла у прірву кольору чорної китайської туші і вже не сподівалася на порятунок, коли він прийшов — в останній момент, як у кіно. Чиясь тоненька рука вхопила її і затримала — на мить, на ту крихітну і вкрай необхідну секунду, за яку Тома все ж встигла прошепотіти закляття. В наступну хвилину вона виявила, що повільно і красиво сповзає по спинці крісла, у якому проводила сеанс, а поруч стоїть Наріне. Світлі кучері навколо її голови здавалися німбом у сутінках кімнати, а чорні очі тривожно дивилися на Тамарин рот.
— З мене що, змії виповзали? — помітивши цей погляд, рикнула Тома і часто закліпала повіками, розганяючи красиві різнокольорові кола перед зіницями. Наріне здригнулася.
— Ні. Просто ви так кричали... не своїм голосом. Вам що, снилися жахи? А чому ви спите у кріслі? Мені одного разу наснився дракон з обличчям Макса — триголовий. І уявіть собі, він теж кричав! А потім...
Вже не слухаючи, Тамара з деяким зусиллям випросталася і сіла, тонкою рукою провівши по чолу, — піт, що виступив біля коренів волосся, був липким і холодним, — і лише тоді, ледве не зойкнувши від болю, хрипкувато спитала:
— Я просто верещала, чи це були якісь слова?
— Були. Два слова. «Кров» і «смерть». Що це означає?
— Рідка тканина в кровоносній системі людини і припинення життєдіяльності організму відповідно. — Хоча слабкість ще стукала у вуха десятком маленьких роздратованих молоточків, Тома потішилася, що ще здатна жартувати. Наріне не образилася, лише якось підібралася, у своїй завеликій футболці ставши остаточно схожою на балерину в лантусі.
— Це секрет, так?
— Державна таємниця. Кажи мені «ти».
— Добре, то я можу йти спати далі?
— Йди. — Тамара дивилася, як повільно, підкреслено обережно йде до виходу Наріне, як прямо вона тримає спину, і їй стало зрозуміло те, що будь-який студент медичного інституту помітив би вже на першому курсі. Втім, вона побачила б це навіть без усіляких фізичних ознак, побачила, якби останні дні не зважала лише на свої турботи. — Він тебе б’є?
Наріне озирнулася, несподівано хмикнувши, і ця її зухвала, піратська усмішка дещо нівелювала жорстокість її наступних слів.
— Ні, просто лупить. Як сидорову козу.
