— Чому терпиш?
Наріне повернула не лише голову, а й торс, що дало їй змогу ефектно знизати плечима.
— Не маю хати... освіти... грошей... нічого свого, все — Максове. Тато мій склав заповіт на користь Бориса, все йому відписав — і квартиру, і...
— Брату твоєму молодшому?
— Так. А хіба я вам... тобі про нього розповідала? Не пригадую коли, але, напевне, встигла. Ну, й Боря мій того ж дня вказав мені на двері. Щоправда, це не завадило йому постійно стріляти у мене по гривні — тоді я ще працювала. А Максим сказав: «Нащо тобі перед ним принижуватися, судитися за ті дві нещасні кімнатки? Кидай свою дурну роботу, що ти там за прилавком копійки рахуєш, і перебирайся до мене. Я тебе пропишу».
— І не прописав.
Наріне знову всміхнулася, але вже ніяково, наче перепрошуючи за те, що в неї такий нечесний чоловік.
— І часто він тебе лупцює?
— Коли зриває голос і починає хрипіти. Десь раз на тиждень. Ще він часом бавиться — називає пестливими словечками, сюсюкає зі мною, і... — Тут молодиця затнулась. — Я не хочу про це говорити.
— А хочеш, у нього руки відсохнуть?
Наріне мовчала.
— То хочеш чи ні?
— Ти це серйозно?
— Цілком.
— Ти можеш це зробити?
— Можу.
— Тоді він битиме мене ногами.
— Це не проблема. Зробимо так, що у нього відсохне все, чим він може тобі зашкодити, включаючи член та язик.
Наріне сильно й помітно коливалася — було ясно, що вона вважає цю пропозицію неймовірно спокусливою. Нарешті вона спитала:
— А чому?
