Капелюшного під три чорти. Він прочистив горло і почав з банального:
— Тамара Сотник?
— Вона сама. А ви хто?
— Я, як би це зрозуміліше сказати... ви знали Маргариту Козодуб?
— Знала і знаю.
— Гм... одним словом, я друг Віктора, її чоловіка. Це він направив мене сюди. У мене до вас є розмова.
— Вітьок? — чомусь здивувалася рудувата панянка. — Направив? Коли це?
— Сьогодні вранці, — збрехав Роман.
— Та невже? Що ж... це вже справді цікаво. Заходьте.
Вона пропустила його у вузький і захаращений речами передпокій. Це вторгнення примусило Вересня почуватися не в своїй тарілці. Якого дідька він тут забув? Клятий капітан вже зовсім мишей не ловить. Рука відьми між тим м’яко спрямувала його коридорчиком до кухні.
— Я лише чверть години як в’їхала в цю квартиру, — пояснила жіночка. — Так що не зважайте на безлад. Прошу туди. Я зараз.
Роман слухняно поплентався на кухню, де всівся на подертий табурет. Хазяйка приєдналася до нього дійсно швидко, лишень попередньо видавши своїй помічниці в іншій кімнаті чергову порцію розпоряджень.
— Не можу нічим пригостити, бо не маю уяви, у котрій із сумок чай та кава, — мовила вона, з’явившись у дверях.
— Не страшно, — махнув рукою Вересень. — Я все одно відмовився б.
— Занадто скромний жест для Вітькового друзяки, — фиркнула жінка. — То про що ви бажали поговорити?
— Ну... — То про що ж? Важко було орієнтуватися в питаннях, не будучи в курсі найменших деталей справи. Доведеться цілити наосліп. — Ви ж у курсі, що міліція знайшла тіло Маргарити зі слідами насильницької смерті?
— Дехто намагався мене в цьому переконати, — спокійно відповіла Тамара. — І що?
— Її вбитий горем чоловік хоче знати все, що вам відомо з цього приводу. Коли востаннє її бачили, чи не розповідала вона про підозрілі знайомства, чи не казала чогось, що могло б...
— Яка незвична цікавість для мерця.
— Що? — не второпав Вересень.
