Оксамитовий перевертень

Перетнувши кімнату, в якій волоока дівчина ретельно шкребла підлогу (на звук його кроків вона підвела голову й подарувала йому насуплено-недовірливий погляд), Вересень вийшов на балкон і ретельно причинив за собою двері. Капелюшний схопив слухавку після першого ж гудка — вочевидь, тільки його й чекав.

— Ну?! — почулося вимогливе.

Кап-Кап, згадав відьмине скорочення Вересень і проти волі гигикнув. Йому сподобалося це «мокре» прізвисько.

— Чого смієшся? — не зрозумів Капелюшний. — Завдання виконав?

— Виконав, — буркнув Роман. — Точніше, намагався. Вона розкусила мене ще до того, як я заговорив. Я ж попереджав...

— Холера, — незадоволено озвався капітан.

— Вона таки дійсно відьма, — сказав Вересень на півтону тихіше, хоча в доцільності цього вже сумнівався. — Не може проста смертна стільки знати.

— Маячня, — відказав Капелюшний, але без упевненості в голосі. — Ти сам хоч щось довідався чи ні?

— Не густо. Вона каже, що той Вітьок, мій так званий друг, врізав дуба сьогодні вночі. Тобі це відомо?

— От зараза, — стривожився капітан. — Хрінова новина. А пройдисвітка звідки про це знає?

— Ти мене питаєш? Мабуть, звідти ж, звідки й усе інше. Але каже, що в неї є алібі, на випадок, якщо ти задумаєш підозрювати її.

— Ну, це ми ще перевіримо, — пообіцяв Капелюшний. — Гаразд, зараз я пошлю хлопців у гості до Козодуба, перевірити ситуацію. Хоча, щось мені підказує, що вона не бреше. Щось ще?

— Так. Відьма згодна упізнати тіло Маргарити в моргу, якщо це необхідно. І хоче, щоби потім її залишили у спокої. Цитую дослівно, кінець історії.

— О, слухай, розумна пропозиція! Зараз мотнемося в морг. Нікуди не тікай, я буду швидко.

— Та пішов ти! — обурився Вересень. — Чого мені тут стовбичити? Я свою частину зробив? Зробив. А решта — твої проблеми. Особисто я хочу поїхати додому і нажертися.

— Романе, ну не жени коней. — Інтонації Капелюшного раптом стали благальними. — Встигнеш нажертися. Я тебе сам пригощу, якщо дочекаєшся мене. З’їздимо швиденько, глянемо на трупика — і все, далі можеш гуляти. Я хочу, щоби ти типу свідком був. Хіба тобі важко?

— У мене таке враження, що ти її боїшся, — хмикнув Роман. — Дорослий дядько...

— Не мели дурниць! Я не вірю в усе це. Давай кажи адресу, зараз підскочу.

Упокорившись, Вересень продиктував вулицю, номер будинку і квартири, дав відбій і повернувся на кухню.