Звістку про скоре прибуття Капелюшного та майбутню поїздку до моргу Тамара сприйняла без особливого ентузіазму (як, втім, і сам Роман), але й сперечатися не стала. Лише зітхнула, обперлася сідницями об підвіконня і закурила якусь довгу сигарету.
— Бачу, ви додому не поспішаєте, — зауважила вона, змірявши Вересня довгим поглядом. — Поїдете з нами?
— Доведеться.
— Надто ви вже безвідмовні, Романе. У наш час це шкідлива звичка — бо стимулює бажання сісти вам на шию.
Він скривився — ось тепер вона якимось чином дізналася його ім’я.
— Для вас, я бачу, взагалі не існує таємниць? — поцікавився він, притулившись плечем до дверного косяка.
— Чому ж... У моєму житті таємниць куди більше, ніж у будь-якого середньостатистичного представника сірої маси. Для мене, наприклад, все ще таємниця, куди поділася Маргарита і хто лежить у холодильнику замість неї. Та й про вас я майже нічого не знаю — лише те, що плаває на поверхні.
— На поверхні
— Вашої свідомості.
— То ви читаєте думки? — запитав він, подумавши, як по-ідіотському це звучить. У нормальному житті такі питання не ставляться на повному серйозі. Хоча... Що таке
Тамара ж лише коротко хитнула головою без тіні подиву.
— Ні, не читаю. Лише чую їх відголоски. Сприймаю уривки образів. Дистанційно або через дотик... Тільки не кажіть, що вам це цікаво.
— Насправді — дуже, — щиро визнав Роман. — Вам би в органах працювати. Ви воістину безцінний кадр.
— І що я вам зробила поганого? — щиро обурилася відьма. — Ви ж на власній шкірі відчули, як ваше управління цінує кадри — і цінні, і безцінні. А я безпринципних людей не люблю. Навіть у мене є свої принципи.
— Справді? І які ж це?
— Ну, найперший — не зашкодь.