Однак це було не все, що вдалося побачити, під’єднавшись до залишків енергетики покійниці. На якусь мить поміж блискучої й хижої чорноти, що поволі розвіювалася над тілом, неначе інверсійний слід за літаком, Тамарі вдалося розрізнити лице. Людське обличчя. Може статися, що воно було останнім, що бачила за життя бідолашна дівчина.
Гіпотеза про те, що в очах загиблих насильницькою смертю фіксується зовнішність убивці, була вигадкою... але не стовідсотковою. Тамара давно підозрювала, що душогуби лишають слід в енергетичних полях своїх жертв, адже вбивство завжди спричиняє вилив енергії — і в жертви, і в того, хто вбиває. При близькому контакті ці поля можуть поєднуватись; тому не дивно, що деякі психопати навіть примудряються отримати оргазм у такий момент. І не більш дивно, що сліди такого-от взаємопроникнення можуть фіксуватися на енергетичних оболонках. Потрібен лише дар, який дозволить побачити їх. зчитати, як сканером. Мабуть, саме цим і намагаються займатися екстрасенси, котрі інколи неофіційно співпрацюють з криміналістами. Сама ж Тамара ніколи не думала, що їй особисто доведеться перевірити цю теорію на практиці... Ну ось, довелося.
Вона знала лице, яке побачила в тій темряві. І зараз, сидячи на кухні з третьою за останні десять хвилин сигаретою, намагалася збагнути звідки.
...У морзі вони впоралися швидко. Звісно, Капелюшний їй повірив. Більше того, ухопився за її брехню, мов за рятівний круг, усіма фібрами ментівської душі радіючи скорому закриттю справи, і навіть переможно підморгнув Вересню — мовляв, я ж казав. Його радість, утім, обірвав дзвінок мобільного, котрий приніс звістку про те, що тіло Віктора Козодуба таки знайдене міліцією. Після цього були намагання Кап-Капа ввічливо запідозрити Тамару в співучасті зі зловмисниками (зважаючи на її обізнаність), але Тома твердо заявила, що побачила смерть того п’яниці у віщому сні, і відмовилася додавати щось іще. Після цього капітан неохоче відпустив її, а сам помчав на місце злочину, попередньо застерігши полишати Київ без дозволу.
Тамара тицьнула вслід його машині непристойний жест, втомлено махнула рукою на пропозицію Вересня підкинути її і поїхала додому на трамваї.
Чималим зусиллям волі відкинувши недоречні спогади про вимушену співпрацю з органами, Тома знову напружилася, викликаючи в уяві те обличчя, що муляло їй своєю відомістю, наче камінець у черевичку. Звідки вона його знає? Де бачила?
Із упевненістю можна було стверджувати лише те, що шуканий писок не належав жодному з її клієнтів. Дивне лице — наче й симпатичне, але якесь штучне. Відразу і не скажеш, чоловіче воно чи жіноче. Видіння дало їй лише загальні риси, навіть колір волосся та очей лишався таємницею... Скоріше за все, обличчя траплялося їй десь у пресі. У якій саме? Ну... важко сказати. За новинами Тома ніколи особливо не стежила, тому газети пробігала очима не частіше одного разу на пару тижнів. Ще, бувало, інколи гортала глянсові журнальчики для жінок — не тому, що там було щось для неї корисне, а просто задля розслаблення після особливо важких сеансів...
Ось воно! Журнали. Але вся її макулатура лишилася в попередньому помешканні разом з іншим непотребом.
Коли Тамара розчаровано загасила розплавлений фільтр у попільничці, на кухню із лицем, сповненим почуття виконаного обов’язку, лицем увійшла Наріне.
— Я закінчила, — урочисто доповіла вона. — Підлоги заметені, вікна вимиті, ліжка я перестелила. А ще полила квіти та пропилососила килим. Зараз лише сміття винесу...
— Молодчина, — відгукнулася Тамара. — О, до слова, про сміття. Зважаючи на те, що ти жила в сусідньому під’їзді і
