взагалі є тутешньою аборигенкою, розкажи — чи не маєш ти вдома глянсових журналів для жінок? Типу «Космо» чи там «Академії»... І що більше, то краще.
— Звісно, маю. Тобто мала. Цілу купу різних. — Наріне зітхнула.
— Що таке? — невдоволено звела брови Тома.
— Це була моя віддушина — такі часописи. Шукала там рецептів, як подобатися чоловікам, і всяке різне... Ковтала їх, немов пиріжки.
— Це помітно. Романтизм як нежить — легко стає хронічним. А випічка шкідлива для шлунка. Печію не заробила?
— Ні, тобто так, але... просто всі вони у Ма... Максовій хаті.
— То й прекрасно. — Тамара рішуче підвелася. — Сходи, будь ласка, до нього в гості й забери всі журнали, які знайдеш.
— Ти не розумієш... Він замок поміняв, я ключа не маю, а сам він не відкриє. І ще там у нього коханка, я чула...
— Кицю, — поблажливо мовила Тома, — ти мене недооцінюєш. Не переймайся за це. Просто сходи.
Наріне покірно пішла.
Вона мала великі сумніви, що таланти її нової знайомої, якими б великими вони не були, чимось зарадять проти Макса і зачинених дверей, але виказувати це не мала права. Їй тепер тут жити, і нерозумно заперечувати Тамарі в перший же день спільного існування. Якщо нічого не вийде — вона просто повернеться з порожніми руками, і все.
Та коли дівчина дісталася сходами п’ятого поверху під’їзду номер два, де й мешкала до цього часу, сталося диво: двері її колишньої квартири розчахнулися і звідти вивалилася розхристана фарбована блондинка, однією рукою затискаючи під пахвою сумочку, колготи та плащ, а іншою безуспішно намагаючись застібнути блузку на голих грудях. Панянка зі схлипами промчала повз спантеличену Наріне, ледь не збивши її з ніг, і побігла сходами вниз. Десь між третім і другим поверхами, судячи з характерних звуків, блондинку знудило.
Наріне зацікавилася. Тепер з розчинених дверей відчутно потягло відразливим смородом. Затиснувши рота рукою, вона пройшла в передпокій, зупинилася на порозі спальні...
Оце так видовище!
Забувши про нестерпну смердоту, Наріне зареготала. Бачить Бог, це найпрекрасніше, що вона бачила за все своє життя. Шкода, фотоапарата немає...
— Ти що тут робиш?! — істерично захлюпав Макс, плутаючись у просякнутих лайном простирадлах. Господи, а занавіски... а стіни... — Чого вирячилася?! Чого регочеш?! Пішла геть!..
— Вибач, любий, — простогнала Наріне, все ще не в змозі розігнутися від реготу, — але я повернулася за своїми речами. Я швиденько, заважати не буду...
