— Як у лікаря?
— А я і є лікар. У мене друга вища освіта — медична. Дуже допомагає в моїй практиці.
— То ви вчена? Вмієте гробити людей, не лишаючи слідів?
Вересень і сам не міг втямити, яка зараза тягнула його за язик. Він розумів, що наривався — бо Тамара сказала більш ніж досить, аби навіть до такого затятого матеріаліста, як він, дійшло — щось у ній є. Надприродне. Здібності, які лякають. І приваблюють, як і все незбагненне. То що може завадити їй напустити на нього якийсь колотун?
— Силу шкода на вас витрачати. — Тома затягнулася своєю тонкою цигаркою. — Та й запізно вас ввічливості вчити. Що вже виросло, називається... Але ви — нечема, що є, те є. Чи не тому дружина вас покинула?
Витягати цю шпичку з серця виявилося боляче. Кровило. Утім, говорити крізь зціплені зуби було не легше.
— Ні, не тому.
— Застряг у пробці біля Фрунзе, 103. Знакове місце, чи не так? Скоро намалюється, не переймайтеся. — Тамара докурила і загасила сигарету в скляній попільничці «під кришталь».
— Я вже боюся навіть думати у вашій присутності, — майже весело промовив Роман. Тома посміхнулася.
— То й не думайте. Не варто напружуватись. Сили вам ще знадобляться.
«Це ж для чого?» — хотів поцікавитися Вересень, та зненацька, глянувши в Тамарині очі-колодязі, передумав ставити дурні питання. Непроста ця жіночка. І здається, він намарне в це вплутався. Підсобив, що називається, приятелю. Хто б йому тепер підсобив?.. Хто б уберіг від цього виру, куди затягує невість чому ожилий інтерес до життя? І ще щось, назви чому Роман поки що не знав. Не хотів знати?
Очікування затягувалося, і на прохання хазяйки дівчина з сусідньої кімнати (як виявилося, її звали Наріне — ну не комедія?) таки розшукала серед речей нову бляшанку розчинної кави. Вони встигли випити по дві філіжанки, перш ніж на порозі нарешті виник Капелюшний, котрий відразу ж заходився їх приспішувати. Незважаючи на його нетерплячість, Тамара демонстративно неквапно зібралася, наостанок дала Наріне кілька наказів стосовно клунків, і вони втрьох полишили квартиру.
Далі була поїздка містом, потім експертно-криміналістичний центр. Там їх зустрів начальник відділу медико-біологічної експертизи, двометровий велетень на ім’я Самсон Левенштейн. Поручкався з Капелюшним, стримано кивнув Вересню, галантно напівуклонився Тамарі й повів їх довгим, освітленим лампами-блимавками коридором до передостанньої кімнати ліворуч. Там, поруч зі столом для розтинів, стояв укритий простирадлом медичний візок.
Коли велетень у білому халаті зісмикнув тканину з лиця трупа, Тамара стримала слова, що ледь не зірвалися з язика, — ті, що вже казала невіруючому капітану за першої зустрічі й збиралася повторити знову.
Тома повільно обійшла візок, потім похилилася ближче до безкровного лиця дівчини на ньому, зрештою обережно
