— А що сталося?
— Я не уповноважений відповідати на такі питання. Таємниця слідства.
Це прозвучало солідно і переконливо, тому Наріне таки впустила гостя (чи, радше сказати, відвідувача) і провела його на кухню — він сам туди попросився. Наколотила йому й собі розчинної кави і присіла навпроти, шкодуючи, що виховання не дозволяє їй займатися своїми справами, коли в домі є хтось сторонній. Вона ніяковіла і щосили намагалася придумати підходящу тему для бесіди. Тема не придумувалася.
Та й справді, про що їй з ним говорити?
Про Максима? Про Тамару? Про погоду?
— Е-е... — несміливо почала вона, але замовкла, не вигадавши продовження. Чоловік, який мовчки й зосереджено сьорбав каву, підвів очі.
— Цікаве прізвище — Вересень, — зробила ще одну спробу Наріне. — Осіннє. А я знаю ще одного Вересня — той дядько веде якусь передачу на телебаченні...
— Ми з ним не родичі, — озвався відвідувач. — А ви — Наріне?
— Гм... так. — Власне ймення ще ніколи не здавалося їй настільки ідіотським.
— Гарне ім’я, — сказав Роман. — Ви звідкілясь зі Сходу?
— Ні. А ви?
— Я з органів, — іронічно хмикнув Роман. Наріне подумала і вирішила, що також може дозволити собі посмішку.
— Мабуть, цікава у вас робота.
— Здебільшого, псяча, хоча... всяке трапляється. Ось сьогодні мені трапилося майже побачення із вродливою дівчиною. Так що удача на моєму боці.
Наріне почервоніла і відвернулася до вікна.
— Хіба ви не до Тамари прийшли? — якомога байдужіше спитала вона у шибки.
— Суто у справі, — запевнив Роман.
