А в цей час Зеленокоса сестра готувалася вже вийти з Блакитного палацу. Вона відчинила двері, але не подув, як завжди, Теплий Вітерець, що його посилала назустріч їй Білокоса сестра. Здивувалася Зеленокоса, озирнулася навкруги: сніг, крига навколо і грають у труби хлопці Холодні Вітри. Ні, не помилилася вона, пора вже її надійшла, але чому це так зимно надворі, чому так непривітно й сіро? Зеленокоса побігла чимдуж до трону, мерзнучи й хукаючи у пальці, і, хоч була вона гарна й зелена, не зустріла її прихильно Білокоса. Не всміхнулась, як звикла до того Весна, не привітала її лагідним словом, а сиділа похмура й насуплена, на плечі в неї чорніло гніздо, і визирав звідтіля чорний-пречорний Птах. Захотілося Зеленокосій повернутися назад до Блакитного палацу: може, вона помилилася, може, й справді не пора ще їй? Але ні, серце сказало: таки пора. Окрім того, дуже близько підійшла до Білокосої, якось негарно її ображати. Отож Зеленокоса вклонилася чемненько й проказала: — Доброго дня, люба моя сестро, от я й прийшла! Але не зійшла із трону Сестра-королева, не поцілувала наступницю і не відказала, як у них водилося: — Я вже тебе зачекалася, сестро. Сідай, поцарюй, бо твоя пора. Зовсім нічого такого не вчинила Білокоса, а тільки насупилася грізно. Чорна ж Пташка, котра звила гніздо на її плечі, каркнула щось незрозуміле. Тоді зовсім схвилювалася Весна. — Чи ж ти забула, сестро? — спитала, — Вже кінець лютого, треба тобі, сестро, іти з цієї країни… — Ну от, моя правда, — каркнув Птах, — Вона тебе проганя… Тоді розсердилася Білокоса і як махне рукавами, як завіє! Знову приклали труби до вуст хлопці Холодні Вітри і заграли-заголосили. — Чи ж не бачиш, сестро, що не пора іще тобі! — грізно сказала Зима, — Прийде час, пущу тебе на трон, а тепер забирайся, коли не хочеш у шматок криги перетворитися… — Забирайся, забирайся! — каркнув Птах, ще й крилами радісно замахав… Злякалася Зеленокоса (ніввіки ж такого не бувало!) і чимдуж поспішила назад до Блакитного палацу, подумавши мимохідь: «А що, коли я помилилася? А що, коли й справді не моя ще пора?» Вона зайшла до палацу, і їй стало холодно й незатишно. Побігла до Голубої зали, де спала Синьокоса сестра, і мовила жалібно: — Сестро, гей, сестро! Чи можеш ти прокинутися і поговорити зі мною? Але не могла ще прокинутися Синьокоса. Тоді побігла Весна до Золотої зали, де спала Золотокоса. — Сестро, гей, сестро! А може, ти прокинешся? Але й Золотокоса не змогла прокинутися. Тоді пішла Весна в свою Зелену залу, сіла на зеленого стільця, поклала щоку на долоню й замислилася. Коли ж отямилася, то вже й березень майже закінчився. — А може, я ще сплю, а може, я ще не зовсім гарна? — подумала Зеленокоса і поставила проти себе люстерко. Чарівне лице вона побачила. Над головою пишні зелені коси у вінок складалися, чоло було біле і чисте, очі — величезні, і в них мінилося- променилося зелене сяйво, носик тоненький і прямий, а вуста повні й червоні. І цвіло на кожній щоці по яскравому серпику, начебто місяці зійшли з одного й другого боку. Побачивши себе таку, рішуче встала Зеленокоса і знову пішла до трону, де сиділа Зима. Але й цього разу Білокоса зустріла її грізно й насуплено, а ще грізніше й насупленіше зустрів її Чорний Птах, котрий звив на плечі у Зими чорне гніздо. — Не підпускай її до себе! — сказав Чорний Птах з гнізда, — Жени її геть і царюй у білому світі сама. Запам'ятай: краса — це сила! По тій мові засміявся голосно і замахав погрозливо крильми. Зеленокоса вдруге схилилась у поклоні, навіть рукою землі торкнулася — проросла відразу у тому місці квітка. — Доброго дня, люба сестро, — не так сказала, як проспівала вона, — Глянь на мене, це я прийшла, твоя наступниця! — Прийшла, то й підеш! — грубо відповіла Зима, — У квітні прийдеш, під кінець місяця. — Але мені мало часу залишиться, — сказала несміливо Весна. — Переживеш! — так само грубо відказала Зима. Подивилася на неї Зеленокоса й побачила, що спересердя в Білокосої кілька зморшок з'явилося на рівному чолі. І очі її не світилися м'яко й ніжно, як завжди. — Хіба не втомилася ти, сестро? — спитала тихо Весна, — Хіба не вабить тебе прийти у Білу залу й заснути, щоб краси й молодечого духу набратися? — Не набридай мені! — сказала пихато Зима, — Хіба не бачиш: царюю я! Здалося Весні, що то не сестра сказала ті грубі й непоштиві слова, а каркнув їх Чорний Птах, котрий оселився в її серці. Тому пожаліла Весна Білокосу, повернулася й пішла додому, гублячи по дорозі зелені сльози. І проростали з тих сліз квіти-трави, але відразу ж вмирали, адже дули в Зеленокосої за спиною у крижані труби хлопці Холодні Вітри і сміявся, каркав, давився сміхом Чорний Птах, котрий звив гніздо на плечі в Білокосої.
Вбігла Весна в Голубу залу, присіла біля сонної сестри з синім волоссям і заплакала гірко. — Сестро моя, сестронько! — сказала вона, — Спиш і не бачиш, яка біда причинилася. Встань, порадьмося, що ж робити. Але не прокинулася Синьокоса, бо не пора їй була. Тому не заходила Весна й до Золотокосої, а повернулася до себе, сіла на зеленому ослінці і підперла щоку долонею. Незабаром і сестра Синьокоса прокинулася. Витягла люстерко й побачила:
