заспана ще й непрочумана. Тоді взяла гребінку й почала неквапно розчісуватися. А сестра Зеленокоса втретє кланялася Зимі: — Добрий день, люба моя сестро. Може, хоч тепер пустиш мене на трон? Але Білокоса вже не дві зморшки мала, а десять і таки не захотіла розхмурити чола. — Іди геть! — сказала Зима, — Наприкінці травня прийдеш! Похитала сумно головою Весна, і зелені сльози покотилися їй на щоки. — На лихе діло йдеш, сестро! В кінці травня вже Літо має прийти. — Хай приходить, — байдуже відказала Зима, а може, Птах оце повів, — Прийде і піде! Тоді впала Зеленокоса на коліна й обійняла сестрі ноги. — Сестро, — заридала вона, — Дивися, зело не розпустилося і земля гола стоїть! Прожени Чорного Птаха, не руйнуй світу і себе! — Я царювати знамірилася! — каркнула голосом Птаха Зима, — Відступися мені з очей!.. Озирнула себе Весна і побачила, що її зелені черевички старими човганцями стали, що її пишна зелена сукня в ганчір'я починала перетворюватися, а такою чи ж можна називатися царицею світу? Заридала Зеленокоса і рушила назад, до Блакитного палацу, де вже співала й чепурилася гарна-прегарна сестра їхня Синьокоса.
— Чому ти повернулася в Палац? — спитало Літо в Зеленокосої, — Чому не сидиш на троні і не правиш світом? — Не пускає сестра, — безпомічно розвела руками Весна, — Щось таке лихе з нею причинилося. — Дивні речі кажеш, — мовило Літо, — Хіба можу я взяти царство з рук Білокосої, а не з твоїх? — Не знаю, — прошепотіла Зеленокоса, — Уже зів'ядає моя сила, вже я немощію й хилюся, а повіки важкі мені поробилися. Одежа моя зносилася, а тільки одну сукню й одні черевички можу я в році мати. В сестри ж нашої скам'яніло серце, і не бачить вона та й знати не хоче моєї печалі… — Ходімо зі мною, сестро, — сказала Синьокоса, — Буду просити в сестри, щоб звільнила тобі місце. Посидиш хоч тиждень на троні, і я зміню тебе, бо моя вже пора. На те вклонилася чемненько Зеленокоса. — Хай буде так, як ти сказала, — мовила любо, — Хай живе світ і ми в ньому! Царюй, моя сестро! І вони пішли по білій стежці, попереду Літо ступало в яскравих шатах, і там, де проходило воно, зацвітала земля. Синьокоса ще здалеку побачила трон і насуплену Зиму на ньому, побачила хлопців Холодних Вітрів, котрі і на її прихід задули в крижані труби. Здригнулася вона мимовільно. — Гей ви! — прохрипіла Зима, — Чого прийшли? Чи ж не знаєте закону, що тільки одна з вас може мене змінювати? Що задумали супроти мене, лихоємиці? — Лихо задумали, лихо задумали! — прокричав Чорний Птах. Подивилися сестри на ту із Чорним Птахом на плечі і згукнули здивовано: ледве її впізнали. Коси Зими були білі й раніше, але тепер їх сивина уже побила, а обличчя потьмяніло. — Чого мовчите? — каркнула голосом Чорного Птаха Зима, — Це я у вас запитала, цариця світова, отож і відповісти мусите незагайно! — Доброго дня, люба сестро! Вже пора й мені панувати. — Який тепер місяць? — запитала Зима. — Кінець травня, сестро! — Хай та Зелена йде спати, а ти приходь наприкінці червня. Тоді виступила з-за спини Літа Весна й промовила сміливо: — Але ж, сестро, озирнися навколо. Всю землю снігом та кригою покрито, і не росте на ній ані росточок. — А мені що? — спитала Зима. — А те, що землю і все живе зневажаєш. Ти нас, сестро, нівечиш… — Немає мені до того діла, — сказала Зима, — Я царюю, а більше що треба знати? — Ти й себе нівечиш, сестро! — крикнула розпачливо Зеленокоса і, вихопивши дзеркальце, раптом простягла його Білокосій, — На, глянь, що з тобою зробилося! Але в цей момент зірвався з плеча Білокосої Чорний Птах і впав на ту простягнуту з люстерком руку, вихопив блискуче скло і брязнув ним об лід. І розлетілося дзеркальце на тисячу скалок, а може, це тисячею сліз заплакала Зеленокоса; повернулася вона і поплелася до Блакитного палацу. Поступово спадала з краси, гасли очі її величезні й зелені і блідло лице. Тоді махнули довгими руками Сни й почали літати довкола, майнули білими сувоями, і потяглися за Зеленокосою аж до її Зеленої зали. Синьокоса ж сестра стояла перед Зимою і зачудовано дивилася на неї. — Отямся, сестро! — вигукнула дзвінко, — Ти ж знаєш, що, коли вона засне, не зможу і я прийти на землю. — А мені що до того? — каркнув з плеча у Зими Чорний Птах. Тоді смуток відчула й Синьокоса. Озирнулася навкіл: справді, все навкруги кригою та снігом закуто, — зібралося тієї криги так багато, що не тільки ріки й озера, але й земля нею покрита. Побачила, що й звірі почали збиватись у великі стада і рушили у краї тепліші. Пильно придивилася Синьокоса до Білокосої сестри, а ще пильніше — до Чорного Птаха, що звив кубло в її серці. І зареготав, закрякав їй Птах просто в обличчя, і не витримала Синьокоса. Стрепенулася вражено, повернулася різко і побігла геть. В цей час Зеленокоса готувалася до тривалого, багатомісячного сну. — Слухай, сестро! — крикнуло Літо,
