подумав, що саме про це йтиме мова, де все-таки пройде наш медовий місяць. Кетрін хотіла податися кудись, де багато людей, де є світське життя… Я ж прагнув усамітнення. Розумієш, Дорі, ритм моєї роботи, він не дозволяє сподіватися на тривалий відпочинок. Я вважав, що бодай шлюбна подорож принесе мені спокій. Однак цього не сталося. Бо не відбулося й шлюбу. — Що ж сталося? — Кетрін сказала, що вона багато думала і зрозуміла, що вона не може вийти за мене заміж. Я запитав «чому?». Невже вона зовсім мене не кохає? І вона, трохи здивувавшись, заявила, що так, вона зовсім не любить мене, але причина її відмови полягає зовсім не в цьому. — Не в цьому? — луною повторила ошелешена Дарина. — Щось ця логіка від мене тікає… — Ще б пак! — вигукнула обурена Валері й додала від себе, стишивши голос. — Яка логіка може бути в діях великосвітської панянки? Я не знала, що сталося поміж ними. Ніхто не знав. Але ту мимру я ніколи терпіти не могла. Тільки не кажіть про це босу. — Не скажу, — по-змовницьки кивнула Дарка. — Перекладач це все одно що психолог. — продовжила перекладати Вел, — Кетрін ще заявила, що йде від мене до мого колеги… — Хвилиночку. Марку, ти що, осліп? — Даруся не змогла втримати свого обурення. — Як ти… — і тут Дарина затнулася. Ні, ну хто б говорив! А сама? Якою вона була? Сліпою? Дурною? Закоханою? Марк швидко опустив її на землю: — Ти щаслива, Дорі, якщо ніколи не помилялася у тому, кого любиш. Я заздрю тобі. А у мене все вийшло не так. Кетрін була сама невимушеність. Попросила мене взяти на себе повернення подарунків. У нас їх зазвичай надсилають молодятам за кілька днів до весілля. І сказала: Вибачся за мене перед гостями! Ти уявляєш? Вибачся! Так, ніби вона затрималася в салоні краси чи скинула зі столу салат. У мене було два виходи: або дзвонити усім запрошеним, а їх було понад три сотні, серед ночі, і пояснювати, що весілля не буде, або сказати це перед ними усіма наступного дня. Я обрав друге. — Отакої! А з нею, з Кетрін ти що зробив? — А що я міг зробити? — зчудувався Марк. — Я б її убила! — Ні, не думаю. Це ти зараз так кажеш. Хоча… я пригадую тодішній свій стан. Я таки міг би убити когось. Щось розтрощити. Знищити, так як знищили мене. І все ж виховання взяло верх над емоціями. Замість убивства, я просто розплакався. Бачиш, який я немужній? — він обережно скосив оком на Дарину. — Найхоробріший чоловік з усіх, кого я тільки бачила в житті, — щиро відповіла Дарина, і, простягнувши руку через стіл, торкнулася стиснутих у кулак пальців Марка. — Я не знаю, і знати не хочу, що думала про тебе Катрін, але мужності у тебе стане на всі військово-морські сили США. Валері, промокаючи очі серветкою, перекладала далі: — Ранок того дня, коли я стояв у вщерть забитій гостями церкві й пояснював, що весілля не буде, став найтяжчим у моєму житті. Моя мама плакала. Батько не хотів мене бачити… — Та чому ж? — перепитала Дарина. — Що ти зробив поганого? Ти… О-о-о, Марку, ти що, сказав у церкві, що це ти покинув Кетрін? Ні, мовчи. Не відповідай. Я зрозуміла. Сподіваюсь, тепер твій батько вже знає правду? — Тепер — знає. А тоді… я був, наче прокажений. Ішов тим довгим церковним проходом, і всі від мене сахалися. Я сів у той білий весільний лімузин, що мав везти нас в аеропорт, із табличкою «Just married» замість номерного знака, і наказав водієві відвезти мене будь-куди. Мені насправді було байдуже, куди їхати. А водій, він у мене вже десять років, узяв і привіз мене до того ж аеропорту. Сам купив мені квиток на літак і сказав, що я можу обдурити свого тата і маму, і навіть себе, але мені його обдурити не вдасться. Що він і на хвилину не вірить, що я покинув жінку практично біля вівтаря. Що мені слід трохи розвіятись, а міста, кращого, ніж Париж, у цьому сенсі ще не створено. — А потім? — Я сів у літак, і добряче накачався віскі, яке подають у першому класі. Проте, на жаль, швидко протверезів. Із трапу я практично скотився, як м’ячик, і швидше за все, скидався на хвору примару, — Марк засміявся. Проте Даруся, як не старалася, не змогла розділити його веселощів. Навпаки, у середині все переверталося. Що він пережив! Як же йому було боляче! Вона добре знає, що таке цей біль. Як роз’їдає тебе зсередини! Як відроджується знову і знову, виникає, коли на нього зовсім не чекаєш, і добиває тебе, безжалісний, мов убивця. Пальці Дарини, що упродовж усієї розповіді лежали на Марковій руці, стиснулися. Їй так хотілося хоч трохи підбадьорити його! І вона прошепотіла, майже як тоді, у Парижі. — I’m sorry. I’m so sorry, Mark, — і навіщось повторила українською. — Мені шкода. — А мені — ні, — Марк глянув на Дарчину руку та посміхнувся. — Тепер уже ні. Тоді ж я просто себе не тямив. Блукав Парижем, не пригадую, де саме, і не знаю, як довго… А потім я зустрів тебе. Ти здалася мені такою кумедною. І твоя англійська була жахлива. Спочатку я вирішив, що ти — якась шукачка пригод, що ти… — Повія. — Ось чого я не думав про тебе жодної секунди, так це такого. Просто ти була… нетутешня. Наче з іншого світу. Твоя зачіска, макіяж… Я гадав, ти якась модель, не з тих, що ходять подіумом чи в журналах знімаються, а з тих, кого малюють художники. А потім я побачив твої очі. Я зазирнув у них і пропав. Крім краси, неймовірної, вражаючої краси, такої я до того ніколи не бачив, вони випромінювали біль. Вони були болем, ці твої зелені очі. І я подумав, що ти загубилася. Як і я. Що ми споріднені душі. І що тобі потрібна допомога. — Ти не помилився. — Я провів тебе до готелю, а потім не спав цілу ніч. Думав про тебе, про те, що зі мною трапилося, про свій шлюб, що не відбувся, про своє життя… І дійшов висновку, що у ньому, в нашому житті, нічого не трапляється просто так. Я подумав, що ти мій янгол. Посланий з небес спеціально для того, щоб допомогти мені пережити біль втрати. Той біль, що цілком міг мене вбити. Я навіть боявся… — Але чого, Марку? — Дарина
Вы читаете Паризьке кохання
