глухим стуком упав на пухнастий килим.
— Ти…
— Я гадаю, ми вже наслухались вашого патякання,— перебив його Донаг’ю. — Будьте слухняним хлопчиком — підіть у другий клас і посидьте там.
Загарчавши в безсилій люті, Маккоун ступив кілька кроків назад. Він дивився на Річардса поглядом вампіра з давніх фільмів жахів,— вампіра, який злякався хреста.
Коли він пішов, Донаг’ю, махнувши пістолетом в іронічному привітанні, посміхнувся до Річардса:
— Більше він вам не докучатиме.
— Ти однаково схожий на гомика,— безвиразним голосом промовив Річардс.
Легка усмішка на обличчі Донаг’ю згасла. Він неприязно глянув на Річардса й подався в носовий відсік.
Річардс обернувся до екрана. Пульс у нього був ідеально рівний. Він не задихався, руки не тремтіли. Смерть стала нормою життя.
— Ви слухаєте, містере Річардс? — спитав Кілліан.
— Слухаю.
— Проблему розв’язано?
— Так.
— Добре. Тоді дозвольте мені повернутися до нашої розмови.
— Прошу.
Почувши тон його відповідей, Кілліан зітхнув.
— Як я вже казав, ми все знаємо. Це знижує ваші акції, зате збільшує вашу довіру до нас. Ви розумієте, чому?
— Так,— відчуженим голосом відповів Річардс. — Ви могли зняти цього металевого птаха з неба в будь-яку хвилину. Або Голловей з вашого дозволу посадив би його будь-де на свій розсуд. А Маккоун пришив би мене.
— Саме так. Тепер ви вірите в те, що ваш блеф не є доя нас таємницею?
— Ні. Але ви граєте краще за Маккоуна. Підсадити в літак свого хлопця — добрячий хід.
— Ну, Річардсе, ви просто чудо. Рідкісний екземпляр,— засміявся Кілліан. Одначе в голосі його знову вчувалася силуваність. Річардсові спало на думку, що Кілліан приховує від нього таке, про що дуже не хоче говорити. — Якби ви справді мали вибухівку, то смикнули б за кільце тоді, коли Маккоун приставив вам пістолета до голови. Ви знали, що він вас уб’є. А ви
