масивний важіль у великому, схожому на склеп підземному приміщенні, освітленому дуговими лампами. Ще одне, кольорове фото в м’яких тонах (щоб не впадали в око голі обдерті стіни). На ньому жінка з великим черевом стоїть біля вікна й, відхиливши подерту штору, дивиться на вулицю, виглядає чоловіка. На її щоці м’якою котячою лапкою лежить світляна пляма. Остання фотографія, теж давній «кодак»: худий молодик тримає високо над головою крихітне немовля; в усій його поставі — світло щастя й кохання, на обличчі — широка, від вуха до вуха, добра усмішка. Зображення замигтіли швидше, швидше, не навіюючи думок ні про горе, ні про кохання, ні про втрати — ні, ще ні,— а лише відчуття холодного заціпеніння, наче від новокаїну.
А Кілліан усе запевняв, що Мережа непричетна до їхньої смерті, що це просто жахливий випадок. Річардсові здавалося, ніби він вірить йому — не тільки через те, що ця історія надто неймовірна, аби не бути правдою, а й через те, що Кілліан знав: якщо Річардс погодиться на цю посаду, він одразу ж побуває в Південному районі, і йому вистачить однієї години, аби з’ясувати, як воно достеменно було.
Грабіжники. Троє. («А може, «клієнти»?» — шпигонула болісна думка. Голос Шійли по телефону звучав тоді трохи насторожено, наче вона щось приховувала…) Вони були, мабуть, під впливом наркотиків. Може, погрожували малій, а Шійла намагалася захистити доньку. Обидві померли від колотих ран.
Ця думка повернула Річардса до дійсності.
— К бісу твою бредню! — крикнув він раптом, аж Амелія зіщулилась і затулила обличчя долонями. — Що з ними сталося? Кажи, що з ними сталося!
— Мені нема чого більше сказати. На вашій дружині понад шістдесят ножових ран.
— Кеті… — промовив Річардс безживним голосом.
Кілліан здригнувся.
— Бене, може, вам потрібен час, щоб подумати?
— Так. Так, потрібен.
— Мені страшенно жаль, друже. Присягаюся рідною матір’ю, ми до цього непричетні. Якби ви погодились на нашу пропозицію, ми влаштували б це інакше — оселили б їх десь в іншому місці, а ви могли б їх навідувати. Людина неохоче працює на тих, хто так жорстоко знищив її сім’ю. Ми це розуміємо.
— Мені треба подумати.
— Як головний ловець,— лагідно вів далі Кілліан,— ви мали б змогу знайти тих мерзотників і розправитися з ними. Та й з багатьма іншими, такими, як вони.
— Я хочу подумати. До побачення.
— Я ще…
Річардс простяг руку й вимкнув телевізор. Сидів у кріслі, наче закам’янілий, Руки безсило повисли між колінами. Літак і далі гудів крізь пітьму.
«Ну от,— подумав він. — Усе стало на свої місця. Геть усе».
12 проти 100…
