Маккоуна (переступіть, будь ласка), пройшов салон першого класу. Із рота в нього цівкою стікала кров.
Річардс зупинився перед входом до кухні й спробував зібрати кишки докупи. Він знав — їм не подобається, що їх випустили назовні. Аніскілечки. Вони вже геть завозились. Йому хотілося заплакати по своїх нещасних, тендітних кишках, яким зовсім ні до чого була оця халепа.
Річардс ніяк не міг позасовувати їх назад у живіт. Все було зрушене, все перемішалося. Перед його очима миготіли страхітливі картинки із шкільного підручника з біології. Поступово, уривками, він усвідомив істину — наближення власного кінця,— і жалісно скрикнув із наповненим кров’ю ротом.
Ніхто не відгукнувся. Всі в літаку були мертві. Всі, крім нього й Автика.
Кров витікала з нього, і йому здавалося, що світ згасає. Зігнувшись, він прихилився до кухонної переділки, наче п’яний до ліхтарного стовпа. Все довкола примарно заколивалося, наче в сірому тумані.
«Ось воно. Я помираю».
Річардс закричав, і разом з нестерпним болем світ знову повернувся до нього. Ще ні. Ще не час.
Він кількома рвучкими кроками перетнув кухню, обвішаний кишками, наче мотуззям. Важко було повірити, що там, усередині, їх так багато. Таких круглих, пругких і так щільно вмощених.
Річардс наступив на самого себе, щось усередині потяглося. Біль спалахнув з неземною силою, і він заверещав, бризкаючи кров’ю на протилежну стінку. Тоді похитнувся і впав би, якби не переділка.
«Живіт. Мене поранено в живіт».
Мозок дав божевільну відповідь:
«Клац-клац-клац».
Він має зробити ще одну річ.
Найважче, мабуть, помирати від черевної рани. Якось на роботі, під час нічної перерви, вони обговорювали, яка смерть найгірша. Це було, ще коли він працював на «Дженерал атомікс». Міцні, бадьорі — є і кров, і сеча, й сперма — вони пожадливо жували сандвічі, сперечаючись, що краще: померти від радіації, замерзнути, впасти й розбитися, бути забитим на смерть, потонути? Хтось згадав про смерть від пострілу в живіт. Гарріс, здається. Отой гладкий, що пив самогон на роботі.
«Живіт — болюче місце,— сказав Гарріс. — Це довго триває». І всі закивали схвально й поважно, ще не відаючи, що таке Біль.
Похитуючись, Річардс плентав вузеньким коридором, тримаючись обіруч за стіни. Повз Донаг’ю. Повз Фрідмена, якому він зробив таку радикальну стоматологічну операцію. Руки в Річардса вже почали терпнути, але біль у животі (там, де був його живіт) дедалі дужчав. І попри все це, Річардс рухався, і його пошматоване тіло силкувалось виконувати накази божевільного Наполеона, що сидів у його черепі.
«Господи, невже це кінець Ріко?»
