— Немає.
— Тоді містер Кілліан має погодити з вами ще одне фінансове питання.
Вони повернулися до Дена Кілліана, який про щось розмовляв з Артуром
Бернсом. Річардс попросив ще одну пляшку «Руті-Тут» і одержав її.
— Містере Річардс,— почав Кілліан, блиснувши на нього сліпучо-білими зубами. — Як вам уже відомо, ви залишите студію, не маючи ніякої зброї. Але це не означає, що ви не можете її здобути всіма правдами і неправдами. Боже борони! Вам — або вашому спадкоємцю — додатково заплатять сто доларів за кожного ловця чи представника закону, якого вам удасться спровадити на той світ…
— Знаю, можете не розказувати,— перебив його Річардс. — Все розраховано на ефект.
Кілліан задоволено посміхнувся.
— Який же ви проникливий. Так. Одначе не полюйте на безневинних людей. Це вже буде нечесно.
Річардс нічого не сказав.
— Є ще одна особливість цієї передачі…
— Стукачі та незалежні кінооператори? Знаю.
— Це не стукачі, це добропорядні американські громадяни. — Важко було сказати, чи в голосі Кілліана звучить справжня образа, чи іронія. — Та хоч би як, а вашої появи вже чекають вісімсот чоловік. За достовірну інформацію про місцеперебування переслідуваного ми платимо сто нових доларів. За інформацію, що потягне за собою його вбивство — тисячу. Незалежні кінооператори одержують десять і більше доларів за фут плівки…
— Заробив на крові — і катай на мальовничу Ямайку! — вигукнув Річардс, широко розвівши руками. — Твій портрет прикрашатиме обкладинки сотень стереоскопічних журналів. Ти станеш ідолом для мільйонів. Аби дав подробиці в об’ємному зображенні.
— Досить,— спокійно мовив Кілліан. Боббі Томпсон полірував нігті; Віктор відійшов і загорлав на когось за те, що не під тим кутом поставив камери.
Кілліан натиснув кнопку.
— Міс Джонс? Чекаємо на вас, голубонько. — Він устав і знову простяг Річардсові руку. — Тепер вас підгримують, містере Річардс. Потім попробуємо освітлення. Ви поки що побудете за кулісами, і до ефіру ми вже з вами не побачимось. Отже…
— Все було чудово,— промовив Річардс. Але руки не потис.
Незабаром по нього прийшла міс Джонс. Була друга година тридцять хвилин.
81 проти 100…
Річардс стояв за лаштунками між двох полісменів, слухаючи, як публіка несамовито аплодує Боббі Томпсону. Він нервувався. Хоч і пробував брати себе на глузи, але що було, те було. Він не міг змусити себе заспокоїтись. Була одна хвилина на сьому.
