Більшу частину понеділка Річардс просидів у крихітній заскленій лоджії спальні. Далеко внизу простягся порт. День був доволі приємний — поперемінно то дощило, то виглядало сонце. Річардс прочитав дві книжки, знову рано ліг і цю ніч спав трохи краще. Йому приснився поганий сон: Шійла померла, він був на її похороні. Хтось підвів їй голову в труні й напхав повен рот нових доларів, спотворивши обличчя. Річардс кинувся до неї, щоб витягти цей гидкий кляп, але його затримали ззаду. То були полісмени, цілий десяток. Серед них — Чарлі Грейді. Він ошкірився й сказав: «Ось що жде тих, хто програє, дурню». Коли йому приставили до голови кілька пістолетів, Річардс прокинувся.
— Вівторок,— промовив він сам до себе й, перекотившись на бік, устав із ліжка. Модний годинник фірми «Дженерал атомікс» у вигляді променистого сонця показував дев’ять хвилин на восьму. За менш як одинадцять годин уся Північна Америка дивитиметься в прямому ефірі та об’ємному зображенні перший випуск «Переслідування». Від страху в Річардса похололо в животі. А через двадцять три години він стане дичиною, на яку дозволено полювати.
Він довго стояв під гарячим душем, потім надяг свій комбінезон і замовив на сніданок яєчню з шинкою. Коли з’явився посильний, попросив його принести пачку сигарет «Блемс».
До полудня він спокійно читав. Рівно о другій у двері постукали. До кімнати ввійшли три полісмени та Артур Берне, доволі смішний у фірмовій куртці Будинку розважальних телепрограм. Всі три полісмени мали при боці кийки.
— Час для заключного інструктажу, містере Річардс,—- сказав Берне. — Чи не будете ви такі ласкаві…
— Звичайно,— відповів Річардс. Він позначив місце, до якого дочитав, і поклав книжку на столик. Жах, який несподівано охопив його, нагадував паніку, і він був дуже радий, що ніхто не помічає, як у нього тремтять пальці.
82 проти 100…
Десятий поверх Будинку розважальних телепрограм був зовсім не такий, як нижні поверхи, і Річардс знав, що вище його не повезуть. Враження безупинного руху вгору по соціальній драбині, яке починалося з брудного вестибюля на першому поверсі, закінчувалося на десятому. Звідси велися телевізійні передачі.
Коридори були широкі, білі, без жодних прикрас. Яскраво-жовті автовізки, що працювали на сонячних батареях фірми «Дженерал атомікс», снували туди-сюди, розвозячи технічний персонал безплатного телебачення по різних студіях та апаратних.
Біля ліфта на них уже чекав візок, і всі п’ятеро — Річардс, Берне і три полісмени — стали на нього. Зустрічні в коридорах витягали шиї й показували на Річардса. Якась жінка в жовтих фірмових шортах і ліфчику підморгнула йому й послала поцілунок. Річардс стис кулак і зігнув руку в непристойному жесті.
Вони проїжджали коридор за коридором, і здавалося, що позаду лишилась уже не одна миля. Річардс устиг зазирнути в десяток студій. В одній стояло сумнозвісне колесо з не раз баченої передачі. Довкола юрмилися екскурсанти з фешенебельних житлових районів, із хихотінням ставали на диск і пробували, як то воно крутиться.
Нарешті візок зупинився перед дверима з написом: «Переслідування». Вхід суворо заборонено». Берне махнув рукою вартовому, що сидів у куленепробивній кабіні, потім обернувся до Річардса.
— Опустіть перепустку у проріз між кабіною вартового й дверима,— сказав він.
Річардс виконав наказ. Щойно його картка щезла, в кабіні засвітилась маленька лампочка. Вартовий натис кнопку, двері відсунулися вбік, і вони заїхали у якусь кімнату.
