«Містере Річардс!
Маю підозру, що під час нашої співбесіди ви приховали, що вам дуже потрібні зараз гроші. Хіба ні?
Усупереч чуткам, керівництво розважальних програм не видає авансів. Вам не слід вважати себе учасником змагання з усім тим блиском, що стоїть за цими словами. Ви не телезірка, а сірий віл, якому платять надзвичайно багато за небезпечну роботу.
Одначе керівництво не може заборонити мені особисто позичити вам гроші. У конверті ви знайдете десять відсотків вашого авансу. Хочу вас попередити — не в нових доларах, а в сертифікатах Будинку розважальних програм, які підлягають обміну на долари. Якщо вирішите надіслати ці сертифікати дружині — а я гадаю, ви вчините саме так,— вона матиме змогу впевнитись у тому, що вони мають принаймні одну перевагу над новими доларами: поважаний лікар прийме їх як законну платню, а шарлатан — ні.
Щиро ваш Ден Кілліан»
Річардс розірвав конверт і дістав звідти грубеньку книжечку купонів із символом розважальних програм на цупкій обкладинці. Сорок вісім купонів вартістю в десять нових доларів кожен. Річардс відчув, як у ньому здіймається хвиля вдячності до Кілліана, і нещадно придушив це безглузде почуття. Він не мав сумніву, що Кілліан вирахує ці чотириста вісімдесят доларів із його авансу. До того ж, це з біса дешева ціна за те, щоб гарантувати й грандіозне видовисько, й гарний настрій клієнта, й збереження тепленького місця за Кілліаном.
— Лайно,— промовив Річардс уголос.
Секретарка запопадливо визирнула зі свого окопчика.
— Ви щось сказали, містере Річардс?
— Ні. Як пройти до ліфтів?
85 проти 100…
Номер люкс виявився розкішним.
Уся підлога у вітальні, спальні й туалетній кімнаті була встелена такими пухнастими килимами, що хоч брасом плавай. Телевізор вимкнений, усюди благословенна тиша. Довкола — вази з квітами, а на стіні біля дверей — кнопка зі скромним написом «Обслуга». «Чого-чого, а обслуги тут вистачає»,— цинічно подумав Річардс. Двері люкса охороняли два полісмени на той випадок, якби він надумався прогулятись по будинку.
Він натиснув кнопку, і в дверях з’явився полісмен.
— Слухаю вас; містере Річардс,— сказав він. Річардс спробував уявити, як йому кисло в роті від отого «містер». — Ви замовляли віскі — його зараз…
— Я не про те,— перебив його Річардс і простяг залишену йому Кілліаном книжечку з купонами. — Мені треба надіслати оце.
— Напишіть ім’я та адресу, містере Річардс, а я подбаю, щоб усе було зроблено.
Річардс знайшов у кишені свою квитанцію від шевця й на звороті написав адресу, ім’я та прізвище Шійли. Потім подав полісменові пом’ятого папірця й купони. Той уже був обернувся, щоб іти, коли Річардсові сяйнула нова думка:
