Тоді спало на думку зовсім інше: «Наступного разу ловитимуть не злодія. Ловитимуть мене».
У Бостоні він таки добуде собі пістолета. Так чи так, а добуде.
Річардс згадав слова Лафліна — той нахвалявся хоч кількох сволоцюг зіпхнути з верхотури, поки його самого схоплять.
Електроавтобус котився на північ крізь дедалі густіші сутінки.
73 проти 100…
Бостонський готель Спілки молодих християн містився на Ганінгтон-авеню. Будівля скидалась на почорнілий від часу велетенський ящик. У середині минулого століття тут був один з найпрестижніших районів Бостона, а тепер цей готель стояв, як сумний свідок інших часів, іншої доби, все ще блимаючи старомодними неоновими літерами на грішний район, де скупчилися театри та всілякі інші видовищні заклади.
Коли Річардс увійшов до вестибюля, адміністратор саме сварився з миршавим, неохайним негром у спортивній фуфайці, такій великій, що закривала його голубі джинси аж до литок. Суперечка точилася навколо автомата, що продавав жувальну гумку біля вхідних дверей у вестибюлі.
— У мене пропала монета, блідопикий. Пропала монета к розтакій матері!
— Якщо ти зараз не виметешся звідси, хлопче, я викличу поліцію. Все. Мені ця балачка остобісіла.
— Але ж клятий автомат проковтнув мою монету!
— Годі на мене визвірятися, щеня! — Адміністратор, стриманий чолов’яга років тридцяти, шарпнув негра за фуфайку, під якою десь там мало бути миршаве тіло. — А тепер забирайся звідси, я все сказав.
Хлопець зрозумів, що адміністратор не жартує. Майже комічна маска зненависті й зухвальства на його обличчі під чорним настовбурченим волоссям — зачіска в стилі «афро» — змінилася болісною гримасою образи й докору.
— Та слухай, це ж була моя остання монета, розтуди її. Твій автомат зжер мою монету! Це ж…
— Я вже викликаю поліцію. — Адміністратор обернувся до комутатора.
Поли куртки, що дісталася негрові на дешевому розпродажу, мляво
гойднулися довкола худенького заду. Хлопець копнув ногою автомат і кинувся тікати.
— Розтакий ти блідопикий сучий син!
Адміністратор подивився йому вслід, так і не натиснувши справжньої чи уявної кнопки. Він посміхнувся до Річардса, вишкіривши зуби, що нагадували клавіатуру старого рояля, якому бракувало кількох клавішів.
— З цими чорними стало неможливо говорити. Якби я керував Мережею, то тримав би їх у клітках.
— А що, він справді вкинув туди монету? — спитав Річардс, записуючись у реєстраційній книзі як Джон Діген із штату Мічіган.
