пасажирам байдуже. Губи в Річардса скривилися, він заплакав.
Річардс нічого не записував на плівку. Просто лежав, утупившись у стелю, помережану безліччю тріщин, наче старий полив’яний горщик. На нього полюють уже більш як вісім годин. І він уже відробив вісімсот доларів із того, що
покладено на його рахунок. Господи, цього не вистачить навіть на те, щоб вилізти з боргів!..
А передачу із своїм записом він пропустив. Господи, таки пропустив. Отой спектакль із наволочкою на голові.
Де тепер переслідувачі? Досі в Гардінгу? Чи в Нью-Йорку? А може, на шляху до Бостона? Ні, не може бути, щоб вони кинулися сюди. Адже дорогою не було ніяких перевірок. Йому пощастило вислизнути з найбільшого в світі міста, не називаючи себе, та й тут він живе під чужим ім’ям. Не могли вони натрапити на його слід. Аж ніяк.
У цьому готелі можна безпечно просидіти зо два дні. А потім — на північ, штат Нью-Гемпшір чи Вермонт, або на південь, до Гартфорда, чи Філадельфії, навіть до Атланти. Далі на схід — океан, а за ним — Англія, Європа. Ідея приваблива, проте навряд чи здійсненна. На літак без особового посвідчення не сядеш, у Франції — воєнний стан. Хоча можна й зайцем спробувати, але коли вже викриють, тоді відразу всьому кінець. А про захід нічого й думати. На заході пече найдужче.
Якщо не можеш терпіти жару, забирайся геть із кухні.
Хто це сказав?
Молі, мабуть, знає. Річардс тихенько засміявся, і йому відлягло від серця.
Десь обізвалося радіо.
Добре було б дістати пістолета цього ж вечора, проте Річардс надто стомився. Стомила подорож. Стомило те, що він — переслідуваний. Тваринне чуття підказувало йому краще, ніж розум, що, можливо, дуже скоро доведеться ночувати в по- жовтневому холодній дренажній трубі чи в порослій бур’яном та закиданій сміттям водостічній канаві.
Отже, пістолет — завтра.
Він вимкнув світло й заснув.
71 проти 100…
Знову настала пора знімати.
Річардс стояв голим задом до камери, наспівуючи мелодію, що супроводжувала передачу «Переслідуваний». Голову він знову встромив у вивернуту наволочку, щоб не було видно штампу з назвою готелю.
Відеокамера надихнула Річардса на творчий гумор, про існування якого він у собі й не підозрював. Завжди вважав себе досить похмурою людиною, яка дивиться на речі майже або й зовсім без усміху, тепер же, під загрозою смерті, відкрив у собі прихований комедійний хист.
Коли касета випала з відеокамери, Річардс вирішив, що другу запише пополудні. Бути самому в кімнаті страшенна нудота; може, згодом спаде на думку щось цікаве. Він неквапливо вдягся й виглянув у вікно.
Зранку того четверга на Ганінгтон-авеню панував жвавий рух. По тротуарах теж повільно сунув людський натовп.
