Декотрі перебігали очима яскраво-жовті літери факсових об’яв під рубрикою «Розшукуються». На кожному розі стояв полісмен. Річардс ніби чув їхні голоси: «Проходь. Невже тобі нікуди податись? Ворушись, дурню!»
І він подумки переходив на той бік, але там повторювалось те саме і його знову проганяли. Хотілося розсердитись, але в п’яти так пекло, що й на місці не встояти.
Річардс почав зважувати всі «за» й «проти» того, щоб прийняти душ. Врешті вирішив, що все обійдеться добре. Він вийшов у коридор з рушником через плече й до самої вбиральні не зустрів нікого.
В ніс ударив сморід сечі, екскрементів та блювоти упереміш із духом якогось дезинфікуючого засобу. Всі двері в кабінах були, звичайно, позривані. Над пісуарами хтось надряпав великими літерами: «К розтакій матері Мережу!» Мабуть, вона добре йому допекла. В одному з пісуарів Річардс побачив купу лайна. «Хтось до краю набрався»,— подумав він. По купі ліниво повзали мухи. Все це не викликало відрази в Річардса: картина знайома. Добре, що прийшов сюди в черевиках.
У душовій теж нікого не було. Кахляна підлога й стіни були потріскані, над цоколем поклякли патьоки давнього бруду. Річардс пустив воду із заіржавлено-го душу й терпляче, хвилин п’ять, чекав, поки з гарячої вона стала теплуватою. Потім швидко вмився, знайшовши на підлозі змилок: йому або забули видати, або його мило забрала собі покоївка.
Дорогою назад якийсь чоловік із заячою губою тицьнув йому в руки брошуру.
Річардс заправив сорочку в штани, сів на ліжко й запалив сигарету. Хотілось їсти, але він вирішив дочекатися вечора й аж тоді пошукати чогось підживитися.
Нудьга знову погнала його до вікна. Він почав рахувати різні марки автомобілів: «форди», «шевроле», «уїнти», «фольксвагени», «плімути», «студебе-кери», «ремблер-сюпріми». Виграє та, де рахунок швидше дійде до сотні. Гра примітивна, та краще така, ніж зовсім ніякої.
Далі по Ганінгтон-авеню був Північно-Східний університет, а через вулицю навпроти готелю — велика автоматизована книгарня. Рахуючи машини, Річардс водночас стежив, як студенти заходять і виходять з книгарні. Вони дуже різнились од тих, що читали оголошення про роботу: волосся коротше, майже на кожному — картатий джемпер, останній крик студентської моди. Вони протискались крізь натовп з доброзичливим виразом ніякової зверхності, і Річардс дивився на них і гірко посміхався. Щоп’ять хвилин до книгарні підкочували яскраво пофарбовані шикарні машини, часто екзотичних марок. Більшість мали наклейки на задніх шибках: Північно-Східного університету, Массачусетського технологічного інституту, Бостонського коледжу, Гарвардського університету. Люди, що тинялися довкола об’яв, сприймали цю вишукану техніку як невід’ємну частину міського пейзажу; лише дехто кидав на неї тупі жадібні погляди. Від крамниці від’їхав «уїнт», а на його місце став «форд», опустившись на дюйм над асфальтом, поки водій — коротко підстрижений хлопець з довжелезною сигаретою в зубах — переводив його на нейтральну швидкість. Машина осіла на один бік, і пасажир — дженджик у брунатно-білій шкіряній куртці — виліз і шаснув у книгарню.
Річардс зітхнув — рахувати машини стало зовсім нецікаво. «Форд» випереджав найближчого конкурента з рахунком 78:40. Кінцевий рахунок можна було передбачити так само, як і наслідки наступних виборів.
Раптом хтось заторохкав у двері, й Річардс принишк.
— Френкі! Ти тут, Френкі?
Річардс не обзивався. Закам’янілий від страху, він стояв, наче статуя.
