— Дай Боже,— обізвалася стара.
— Це однаково небезпечно.
— Хай-но котрийсь лягавий спробує гавкнути на Бредлі — відразу повні штани накладе! — сказав Стейсі, витираючи рота. Він глянув на брата, і його очі захоплено спалахнули.
— Гляди, на сорочку капає, розбишако,— промовив Бредлі й дав Стейсі щигля. — Твоє діло — мовчати. Сисунець ти ще.
— Якщо нас упіймають, тебе посадять надовго,— вів далі Річардс. — Хто тоді за хлопцем догляне?
— Він сам за собою догляне, якщо я вскочу в халепу,— сказав Бредлі. — Та й мати поряд. Наркотиків він не вживає. Га, Стейсі?
Хлоп’як енергійно похитав головою.
— І він знає,— докинув Бредлі,— якщо я знайду в нього на руках сліди від уколів, то в’язи скручу. Правду я кажу, Стейсі?
Стейсі кивнув.
— До того ж, ми матимемо гроші. А поки їх у нас немає, то й досить про це. Я знаю, що роблю.
Річардс мовчки докурював сигарету, а Бредлі поніс ліки до Кессі.
63 проти 100…
Коли він прокинувся, було ще темно, проте внутрішній годинник підказав йому час — десь пів на п’яту. Кессі плакала. Бредлі спав на ліжку в маленькій задній спальні, а Стейсі й Річардс — просто на підлозі. Мати лягла з Кессі.
Крізь рівне з присвистом дихання малого Річардс почув, як Бредлі підвівся й вийшов з кімнати. Дзенькнула ложка об раковину. Крики дівчинки перейшли в переривчасті стогони й поступово за+ихли. Бредлі нишкнув у кухні, поки мала заспокоїться, потім повернувся, голосно зітхнув і ліг на рипуче ліжко.
— Бредлі! — озвався Річардс.
— Чого?
— Стейсі казав, що їй п’ять років. Це правда?
— Правда. — Голос Бредлі видавався таким дивним, наче Річардс чув його вві сні.
— Який рак легенів у п’ятилітньому віці? Не думаю, що в малих дітей таке буває. Це, мабуть, білокрів’я, а не рак легенів.
З ліжка почувся гіркий смішок.
— Ти з Гардінга, еге? Який рівень забруднення повітря в Гардінгу?
— Не знаю,— відповів Річардс. — У прогнозах погоди тепер цього не повідомляють. Ого, я вже й не пам’ятаю відколи.
