Перша половина програми пройшла так само, як і дві попередні передачі. Звук із Річардсових плівок тонув у ревищі аудиторії. Боббі Томпсон був чемний і жорстокий. У Бостоні обшукують будинок за будинком. Тому, хто переховуватиме втікача, загрожує смертна кара. Коли на екрані з’явилася реклама, Річардс похмуро посміхнувся. Все це не так уже й погано, до певної міри навіть смішно. Він витримає будь-що — аби тільки не показували тих полісменів.
Друга половина програми істотно відрізнялась від першої. Томпсон широко всміхався.
— Після показу останніх плівок, надісланих нам потворою, відомою як Бен Річардс, я із задоволенням перейду до приємних новин…
Вони впіймали Лафліна.
Його засікли в Топіці у п’ятницю, але інтенсивне прочісування міста в суботу й неділю виявилося марним. Річардс вирішив, що Лафлінові пощастило прослизнути через поліційну облогу так само, як і йому. Але сьогодні пополудні Лафліна бачили двоє дітей. Він ховався в будці шляховиків. Десь зламав праву руку в зап’ястку.
Діти — Боббі та Мері Каулзи — широко всміхались у камеру. Малому Боббі бракувало одного зуба. «Цікаво, чи добра фея дала йому за це двадцятип’ятицентову монету»,— роздратовано подумав Річардс.
Томпсон із гордістю оголосив, що наступного вечора Боббі й Мері, «найперші громадяни міста Топіки», братимуть участь у передачі «Переслідування», і губернатор штату Канзас пан Гіззонер вручить кожному почесну грамоту, довічне право отримувати кашу від компанії «Фан-Твінкс» і чек на тисячу нових доларів. Аудиторія вибухнула захватом.
Далі йшли плівки: подірявлене кулями, обвисле тіло Лафліна виносять із будки, посіченої на скалки зосередженим вогнем. Студія відгукнулася схвальним ревом, погрозами та свистом.
Річардс відвернувся, його почало млоїти. Тонкі невидимі пальці, здавалося, вп’ялись йому в скроні.
Здалеку долинали слова. Тіло виставили в ротонді Канзаського капітолію. Повз нього вже проходили довгі черги городян. Полісмен, свідок сутички, сказав, що Лафлін не дуже опирався.
«Ех, тобі вже добре»,— подумав Річардс про Лафліна, згадуючи його кислий голос і глузливий погляд.
«Зустрів свою знайому».
Тепер залишилось одне грандіозне видовище. Це видовище — Бен Річардс. Йому вже не хотілось їсти запіканку.
54 проти 100…
Тієї ночі йому приснився дуже поганий сон, і це було незвично. Бен Річардс ніколи не снив, хіба що в дитинстві.
А ще дивнішим було те, що себе Річардс у тому сні не бачив. Невидимий, він лише спостерігав.
На середину кімнати падало тьмяне світло, далі все оповивала темрява. Десь наче капотіла вода. Річардсові здавалося, що він у глибокому підземеллі. У центрі кімнати сидів Бредлі, прив’язаний ременями за руки й ноги до стільця. Голова в нього була поголена, мов у розкаяного грішника. Довкола нього стояли люди в чорних каптурах. «Ловці,— подумав із жахом Річардс. — Боже милостивий, це ж ловці!»
— Я не той, кого ви шукаєте,— промовив Бредлі.
— Той, брате,— лагідно сказала одна з постатей у каптурі, проколюючи щоку Бредлі шпилькою.
