Річардс уже задкував коридором до виходу, коли в замку скреготнув ключ. Обоє заклякли, наче на кінострічці, яку раптом зупинила чиясь рука.
Двері відчинились, і ввійшов Елтон Парракіс. Він був страшенно гладкий, а зачесане назад русяве волосся відкривало кругле дитяче лице, на якому застиг спантеличений вираз. На Елтоні була блакитна із золотою прошвою форма компанії торгових автоматів «Вендо-спендо». Елтон проказав:
— Поклади ножа, мамусю.
— Ні! — зойкнула стара, проте на її обличчя вже лягли перші знаки поразки.
Елтон зачинив двері й рушив до матері. Перевальцем, коротенькими кроками.
Стара відсахнулася.
— Нехай він іде звідси, сину. Це той самий Річардс, лихий чоловік. Для тебе це скінчиться в’язницею або чимось іще гіршим. Я не хочу втратити тебе! — Вона заголосила й, випустивши ножа, впала синові на руки.
Елтон підхопив її, почав легенько колисати, а вона все плакала.
— Не буде ніякої в’язниці,— приказував Елтон. — Заспокойся, мамусю, не плач. Ну не плач, прошу тебе. — Він ніяково всміхнувся до Річардса через її плече, що здригалося від схлипування.
Річардс чекав, що буде далі.
— Розумієш, мамусю,— сказав Парракіс,— містер Річардс — близький друг Бредлі Трокмортона й побуде в нас кілька днів.
Стара знову заверещала. Елтон затулив їй рота й зморщився, наче від болю.
— Так, мамусю, побуде. Я віджену його машину на автостоянку
й поставлю під напругу. А ти завтра вранці відішлеш поштою пакуночок до Клівленда.
— До Бостона,— поправив Річардс. — Плівки мають бути надіслані до Бостона.
— А тепер до Клівленда,— сказав Елтон Парракіс, терпляче всміхаючись. — Бредлі викрили.
— О Боже!..
— Тебе теж викриють! — крикнула синові місіс Парракіс. — І впіймають! Ти надто гладкий!
— Мамусю, я проведу містера Річардса нагору й покажу йому кімнату.
— Містера Річардса?.. Містера Річардса?.. Скажи краще — свою погибель!
Елтон лагідно вивільнився від матері, і Річардс слухняно рушив за ним
напівтемними сходами.
