Парракіс, постукавши, ввійшов, перевдягнений у спортивну сорочку та джинси.
— Все гаразд — сказав він. — Машина на стоянці.
— А її не обдеруть?
— Ні,— відповів Елтон. — На це в мене є пристрій — батарея й два зубчасті затискачі. Хай лізуть хоч голіруч, хоч ломом — однаково вдарить струмом і загуде сирена. Спрацьовує безвідмовно. Я сам цю штуку зробив. — Він сів, важко зітхнувши.
— А до чого тут Клівленд? — вимогливо спитав Річардс (виявилося, з Елтоном легко бути вимогливим).
Елтон знизав плечима.
— Є в Клівленді один хлопець знайомий. Зійшлися ми в бостонській бібліотеці, коли я був там із Бредлі. В нас утворився такий собі екологічний гурток. Мамуся вам, мабуть, дещо розповідала… — Елтон потер долоні й невесело всміхнувся.
— Дещо розповідала,— потвердив Річардс.
— Вона трохи… стуманіла,— вів далі Парракіс. — Не розуміє багато чого з того, що відбулося за останні років двадцять. Увесь час боїться. Я — це все, що вона має.
— Бредлі впіймають?
— Не знаю. У нього своя… е-е… агентура. — Елтон уникав дивитись Річардсові в очі.
— Ти…
Двері відчинились, і на порозі стала місіс Парракіс. Вона всміхалася, схрестивши руки на грудях, але очі в неї були сповнені жаху.
— Я викликала поліцію,— промовила вона. — Тепер вам доведеться піти.
Кров відринула з Елтонового обличчя, воно стало жовтаво-білим, наче
пергамент.
— Ти брешеш,— сказав він.
Річардс схопився на рівні, але не втікав, лише схилив набік голову, наслухаючи.
Було чути сирени: спочатку ледь-ледь, але дедалі голосніше.
— Вона не бреше,— сказав Річардс. Його аж занудило од відчуття марноти. Знову все спочатку. — Веди мене до машини.
