пожалкував юнак. — Знаю, — каже учитель. — Я тоді був з тобою. — Чому ж ви не захистили мою квітку? — Щоб ти це затямив і сам був готовий до захисту… — промовив старий. — 3 цієї весни ти вже не трубитимеш у ріг, а візьмешся за чепіги[2]. — Мати мені ще не казали… — Скаже… Ти ж виходь сіяти найраніше, бо травневих дощів чекати марно. А як буде назарік, я не знаю, сам здогадуйся. Нам випадає бачитися з тобою ще тільки один-єдиний раз. (…) Травень справді випав без дощів, і хто посіяв пізно, в того мало й зійшло. А в нього вродило. Люди дивувалися. Мати раділа, а він сумував і журився: дідо Капуш не викликав його — як же здогадатися, коли сіяти на майбутню весну? Юнак зробився ще пильнішим, ще зосередженішим. Часто не ночував дома, а в лісі, над річкою, в полі. Вже знав: птиці тлумачать явища природи, а звірі охороняють її. Тому стежив за птахами й за звірами. Бусли рано відлетіли у вирій, білки полиняли за тепла — це віщувало нагальну зиму. Але яка вона буде — довга чи коротка? Осінь відповідає весні — і прикладав осінні дні до весняних, які ще колись настануть. Снігу випало мало. Він одразу й розтанув. Стряхало, просихаючи, але чомусь не вились, співаючи, жайворонки, білки барилися червоніти, а миші не вилазили з нірок. Село заквапилося сіяти, а він лише споряджав воза. Мати розсердилася, обзиваючи його ледащом, їхав селом — село знову глузувало: не має кебети! Він ледве встиг посіяти, пішов теплий дощик. І травень випав дощовий. Його поле відразу зазеленіло. Хто ж поквапився, кинувши насіння в суху й холодну землю, зерно лежало й не поспішало сходити. — Е, він щось знає… - почали казати люди. — Не інакше, як зв'язаний з нечистою силою. Хіба є більше зло, як тупа і сліпа заздрість? Йому було кривдно, але мовчав. Літо загриміло грозами, вибило, столочило поля — панські, людські і його. Він вийшов на поле — вся праця пропала. Ячмінь повклякав. Біла гречка підпалилася. І він стояв, мов зламаний колосок, а йому всередині щось наче осмалилось. Заскреготав зубами, наче вовк. І, наче вовк, кидав злісними розчервонілими очима — у небо, по землі. Земля раювала під блакитним небом. Непогано червонів мак, і синіли вмиті волошки. Спалахнула прекрасна веселка. А йому хотілося, скрегочучи зубами, усе це топтати, перемішуючи з болотом. Якби з'явився Капуш, ото б ухопив за бороду! Розлігся заливистий свист — дідо на лікоть заввишки, а борода на сім ліктів, викликав його востаннє. Одначе йому не треба було нікуди йти: старий спускався до нього з райдуги. — Бачите, ви бачите?! — закричав юнак. І той відповів йому хрипко й насмішливо: — А ти думав, що все можеш? Колись маленьким ти похвалявся мамі, що станеш над громом. Знімайся, ставай… Ці слова, як сіль на рану хлопець понурився. — Наскреготався зубами? Тебе перелихоманило? — глузує учитель. — Учись перемагати самого себе, поборювати слабкість і бути хоробрим. — Учителю, я нікчемніший від найнікчемнішої комашки, — вихопилося в нього. — Ти нижчий трави і тихіший води? — кипить дідо Капуш. — Невже ж дні і роки навчання пропали марно? Вони стояли перед ворітьми райдуги. І старий сказав: — Ти людина… Спокійно зайшло сонце, віщуючи погоду. Лагідно вечоріло. Ніде й знаку від важких хмар. Хто їх наслав і хто розігнав? Вільно ширяв після грози дух полів. — От і настала наша остання зустріч, — почав старий, рушаючи межею. Юнак ішов поряд, ступаючи по вкляклому ячменеві, по опаленій гречці. — Ми нарозмовлялися з тобою про небо і землю, про пастухів, дерева і звірів, про зілля… Чому ж нині ти озлобився? Тебе злякала невдача, і ти наповнився люттю? Але хіба ми з тобою не балакали про любов і терпіння? — Учителю, буде неврожай — люди голодуватимуть! — різко кидав юнак. — Невже ти гадаєш, що допоможеш людям скреготанням зубів? Що їм допоможе їхня злоба? Ненависть і нетерпець гіркі помічники. Хіба ти не помічав, що роблять комашки, коли наступити на мурашник? — Я все одно не змирюсь з негодою! — Ти — людина… — проказав учитель. Юнак не знав: добре чи зле, що він людина? Ступаючи поряд із старим, ловив кожне його слово. Вони ішли, не шукаючи дороги, — навпростець. Не вибирали броду, переходячи через річку. Адже ж старий був не просто собі старий, а дід о Капуш — перед ним усе поступалося. Перебрівши сіножатями, вибралися на гору й поставали на камені, що був схожий на велике млинове колесо. — Тут погомонимо про людину… — повів учитель, відкашлявшись, бо трохи втомився. Він казав: людина — дитина неба й землі, але чи вона завжди те пам'ятає? І він промовчав: небо й земля — не добрі й не злі. Вони — досконалі. Хто заперечить сонце чи родючість поля? Вони всемогутні — це краса. І нарцис — твоя квітка — теж. Б'є грім, молотить град, а ти плекай свій нарцис, не забувай, чий ти син. — Чому ж я добрий і злий, учителю? — запитує юнак. — Хіба тільки ти один? Кожна людина, людський рід — з кореня добра і зла, — почув у відповідь. І учитель додав: — Тому, що людина з добра і зла, вона і зла, і добра. — Але навіщо, учителю? Чому я недосконалий, як квітка? — Ти хотів сказати, як природа? — Хай по-вашому, — згодився він. І старий казав: а тому, щоб жити і вдосконалюватися — піднятися до краси і сили природи, до волі і єдності. — Природа — наша мати, учителю? — Так. — її треба любити й тоді, коли вона жорстока? — Матері не вибирають, — промовив учитель. — її любити — закон і совість. Жодна материнська сльоза не пропадає даром. Коли плаче мати, розверзається небо і стогне земля… І він на завершення сказав: — Шукай пізнання у трьох коренях — у землі, з якої піднявся, у небі, до якого прагнеш, і в самому собі, у своїй душі. (…) На сході начеб розвиднялося, і юнак запитав: — Учителю, якщо в нас, у кожній людині, є хоч краплина сили небес, то чому б і не осідлати хмару? Дідо Капуш мовчки сходив з каменя. Оглянувся, перепитав: — Осідлати хмару? Хочеш стати
Вы читаете Планетник
